11.2

* * *

Я не вважаю себе забобонною. Не ношу червоних ниток від пристріту на зап’ясті чи амулетів. Мій максимум – постукати по дереву, щоб не наврочити. Хіба що камінь, який мені колись подарував Герман, я носила усі ці роки й вірила, що він приносить щастя.

Однак після Оленчиної балаканини про піратів не можу позбутися неспокою. Здавалося б, двадцять перше століття надворі – які пірати? Вони залишилися лише в пригодницьких романах і фільмах та сприймаються всіма радше як казкові персонажі.

Утім, я шукаю в інтернеті новини останніх років – і виявляю, що пірати цілком реальні. Зафіксовано далеко не поодинокі випадки нападів і захоплень комерційних суден. Очманіти!

Повсякденні клопоти витісняють ці навʼязливі думки, але я і далі регулярно відстежую місце перебування судна. З іншими екіпажами я такого не роблю, бо це не в моїй компетенції. Моє завдання – підібрати моряків відповідно до вимог компанії та відправити їх до судновласника з підготовленими документами. На цьому моя місія закінчується.

Настає час стати на облік у жіночій консультації. Мені призначають цілу купу аналізів і обхід лікарів у поліклініці, тому доводиться відпрошуватися в Самойлова. Він бурчить, але відпускає, адже фактичний обсяг роботи в мене не зменшується – я затримуюся вечорами, щоб до мене не було претензій.

Про те, що сталося, мені телефоном повідомляє Олена – я якраз виходжу з лабораторії після здачі крові, і новина мало не збиває мене з ніг. Мчу до офісу. А там уже коїться щось неймовірне. У холі юрмляться родичі екіпажу судна Германа, розмовляють підвищеними голосами, дехто плаче. У повітрі висить характерний запах заспокійливих крапель.

Я тихенько прослизаю повз натовп на своє робоче місце, й Олена швидко пояснює, що сталося:

– Прикинь, я, походу, таки накаркала. Судно захопили пірати! Нам зателефонував судновласник. З моряками немає зв’язку, у яких умовах їх там тримають – невідомо.

Кошмар… Це – справжнісінька катастрофа. А не та дурня, якою лякав мене Герман.

– І що тепер буде? – питаю стурбовано.

– Ну, а що може бути? – колега на диво спокійна. – Заплатять викуп – і відпустять. Головне, щоб дикуни запросили адекватну суму, і судновласник на неї погодився. Бо може й відмовитись, якщо буде завелика. У них же і корабель, і вантаж застраховані, тож вони своє бабло в кожному разі повернуть.

– А моряків? Люди ж хвилюються, – киваю в бік холу, де Самойлов заспокоює родичів.

Олена знизує плечима.

– Якось воно буде – не парся.

Легко сказати… Хай би як я злилася та ображалася на Германа, такої долі я йому не бажаю і думками я, звісно, з ним. Я не бачила в холі ні його батьків, ні Аллу серед близьких. Можливо, просто не помітила. Сподіваюся, вони використають свій вплив і можливості, щоби прискорити повернення екіпажу.

Усі питання вирішує начальство. Нам наказують працювати  у звичному режимі й навіть не вважають за потрібне повідомляти, на якій стадії там переговори.

Згораючи від хвилювання за батька моєї дитини й мучачись невідомістю, я знайомлюся з дружинами моряків, яких відправила в цей злощасний рейс. Вони не здогадуються, що я працюю в крюїнговому агентстві, а я цього не афішую.

Мене додають у чат, який родичі організували для обміну інформацією і координації дій. На диво, нікого з родини Германа в чаті немає, або ж вони беруть там участь під вигаданими іменами.

За місяць ситуація не зрушується з мертвої точки. Сума, яку запросили пірати, захмарна. Судновласник не готовий її заплатити. У чаті наростає невдоволення, і ми вирішуємо їхати до Києва, під Офіс Президента, щоби привернути його увагу до проблеми.

Я беру вихідний і їду з ними. Дехто встигає добре підготуватися до мітингу – замовляє плакати з фото і прізвищами своїх близьких. Інші просто на ходу майструють картонки з іменами й закликами до влади посприяти звільненню заручників.

Я не наважуюся писати ім’я Германа – ще свіжі в пам’яті спогади про дану йому обіцянку. На моїй картонці – просто загальний заклик повернути моряків додому.

До нас виходить представник Офісу Президента, довго з нами спілкується, багато обіцяє. Мітинг привертає увагу преси, ситуація набуває розголосу. Ми всі віримо, що якщо долучиться влада, процес піде швидше.

Але… минає ще один місяць, а нічого не змінюється.

Ми знову їдемо до Києва. Мітинг цього разу виходить багатолюднішим. Я не беру участі в організації – намагаюся триматися осторонь. Але мене щиро дивує, чому ні Поліна Вікторівна, ні Алла не відвідують жодної акції. Їм точно не байдуже. Це якось політично вмотивовано?

Ми регулярно влаштовуємо пікети під обласною адміністрацією, вимагаючи від влади активніших дій. Адміністрація, до речі, – це батько Алли. Саме він тут усім керує і має майже необмежені можливості.

Звісно, усе впирається в гроші. Наші не хочуть виділяти кошти з бюджету, вважаючи, що всю відповідальність мають нести судновласник і страхові компанії. А ті, своєю чергою, вважають суму захмарною, тож тягнуть час і відмовляються платити.

До наступної поїздки до Києва я теж готую собі плакат із прізвищем Германа. Мені здається несправедливим, що родичі всіх моряків до одного приїжджають на пікети, крім Бажанів. Ніби його доля нікому не цікава. А що, як він побачить телепередачу і вирішить, що про нього забули?