Розділ 11

Я була певна: найстрашнішим у моєму житті була наша остання розмова з Германом і вечір та ніч після неї. Я їх пережила і сподівалася, що далі буде легше. Але помилилася.

Коли Бажан з’являється в офісі напередодні відʼїзду в рейс, я ледве стримуюся, щоб не нагрубити йому, не роздряпати обличчя і не розревітися перед усіма. Почуваюся ганчіркою, об яку просто зараз витирають ноги, але ніяк не можу цьому завадити.

Ще через цього придурка бракувало дістати догану або взагалі залишитися без роботи. Доводиться терпіти.

Як же сильно я його ненавиджу! І себе – не менше. Бо не треба було йти в нього на повідку, не треба було піддаватися спокусі й умовлянням. Я ж знала, що з одруженим зв’язуватися заборонено.

Просто не думала, що Герман може обдурити. Я вважала його порядним і чесним… А ще мені здавалося, що я йому по-справжньому подобаюся. Однак він, виявляється, брехав – розважався зі мною просто від нудьги, для різноманіття.

Навіть якщо припустити, що він дійсно намірювався розлучитися з дружиною, однаково він поводився непорядно – користувався мною, поки був із нею у сварці.

«Ти ж знаєш, хто її батько. Я не можу відправити її на аборт чи кинути», – подумки на всі лади перекривляю його фразу.

А мене – можеш? У мене немає такого крутого татуся, тож мене можна викинути й заборонити навіть заїкатися про те, що ми були разом? Бо буде катастрофа – тесть йому по дупі надає.

Її не можна послати на аборт, а мене – він би послав?

Де справедливість?

Минуло вісім років, а я ніби знову повернулася в ту саму точку. Знову йду до нього через зал, щоб запросити, а він розгортається й іде – аби тільки не танцювати зі мною.

І наче я розумію, що статуси в нас з Аллою різні. Вона – дружина. У неї значно більше прав, а в нього – обов’язків перед нею.

А я – лише коханка. Боже, яке мерзотне слово… Як мене так занесло? Як я могла вляпатися в болото? Я ж зарікалася вплутуватися в стосунки з одруженими чоловіками!

Віддаю Германові документи й інструкції, сухо коментую, намагаюся не дивитися в очі. Службовий роман – це жах. Коли люди розходяться, одному з них обов’язково треба йти з роботи. Бо спілкування рве душу на шмаття і заново розколупує ледь затягнуті рани.

– Лідо, як ти? 

У нього ще вистачає нахабства, щоб мене про щось питати!

– Краще за всіх! – злісно огризаюся. 

У мене не виходить стримуватися й відповідати йому ввічливо.

– Лідо, пробач мені. Я б дуже хотів бути з тобою, але…

Слова гострим ножем колупають свіжу рану. Навіщо він їх після всього вимовляє? Хоче продовжити мою агонію?

– Але я не можу покинути дитину. Це не по-людськи. Ти сама… маєш розуміти. У мене немає вибору…

Я хочу накинутися на нього – бити, дряпати, кричати. Але натомість лише сильніше стискаю зуби. І тримаюся з останніх сил.

Так, я знаю, як це – рости без батька. І саме на це він прирікає мого малюка, дбаючи про дитину цієї курки. Вона зі своїм татусем і так не пропаде. А що робити мені? Як я впораюся сама?

Може, варто зізнатися йому, що я, за якимось диким збігом обставин, теж чекаю від нього дитину? Хотілося б побачити його реакцію. Як би він тоді заспівав про “не можу покинути дитину”? Чи мій малюк – це інше і не все так однозначно?

Випробовувати долю не буду – я більше не вірю в порядність Германа. А непорядний чоловік запросто вимагатиме позбутися дитини.

Нарешті ця тортура закінчується – і Герман іде. Я подумки хрещуся і сподіваюся, що тепер побачуся з ним дуже нескоро. А до того часу серце вже не болітиме так сильно.

– А що це ви так?.. – одразу лізе з розпитуваннями Олена. – Усе? Невже він тебе кинув?

Наче у воду дивиться…

– А я так і знала, – категорично заявляє колега. – Він тебе спеціально приручив, щоб ти допомогла йому швидше в рейс піти й усі папірці зробити. Оксанка останнім часом не напружувалася – знала, що втече в декрет, а її недоробки доведеться нам розгрібати. У більшості її клієнтів лажа з доками… Мені он учора Лозинського завернули – у нього строк сертифіката був впритул… Тепер він застряг.

Вона тараторить, переказуючи банальні істини. У роботі не можна покладатися на «якось воно буде». Один судновласник випадково через недогляд заплющить очі, а решта дев’яносто дев’ять – відмовлятиме. Навіщо експериментувати?

– Я до всіх клієнтів ставлюся однаково, – кажу сухо. – І строки документів завжди ретельно перевіряю.

Не вірю, що Герман мав якісь корисливі цілі. Але боюся, що я надто добре про нього думаю.

Час зняти рожеві окуляри й нагадати собі, що цей світ – жорстокий і несправедливий. Кожна людина – певною мірою вампір. Хтось використовує тіло, хтось живиться душею, хтось підзаряджається емоціями.

Христина розповідала, як розважається її новий начальник: підкине їм у колектив якесь провокаційне питання – і підлеглі починають сперечатися і сваритися. А він сидить із попкорном і спостерігає за баталіями.

Теми він навмисно вибирає гострі. Суперечки перетікають у конфлікти з переходом на особисте й образами. Він вбирає всі негативні емоції, що вирують серед підлеглих, і від них розквітає. Ще й масла у вогонь підливає, щоби посилити ефект.