9.2

* * *

Хоча мій мозок зараз більше схожий на ванільне желе, я здогадуюся, що це – Германів дім. І ні краплі не сумніваюся, навіщо він мене сюди привіз. Однак заздалегідь ми такий віраж не обговорювали.

– Як це розуміти? – вдаю суворість.

Я взагалі-то пристойна дівчина, а не якась… прости, Господи.

– У сенсі? Коли ми сідали в машину, я запропонував поїхати до мене, і ти промовчала. А мовчання, як відомо, – знак згоди, – каже Герман і всміхається так нахабно, що аж хочеться чимось у нього кинути.

Бреше чи ні – гадки не маю. Припускаю, що одразу після концерту я була трохи не в собі й частину його реплік могла пропустити повз вуха. Але ж не цю!

– То що? Піднімемося? Музику послухаємо, еклери із чаєм з’їмо. Між іншим, я для тебе пограбував найкласнішу кондитерську в місті.

Сміюся у відповідь – мене відверто забавляє, з якою серйозною пикою він меле дурниці.

– У мене, до речі, є смачне смородинове вино. Пробувала колись?

Він не стримує усмішки, і на щоці з’являється мила пустотлива ямочка – я пам’ятаю її ще зі школи.

– Смородинове? М-м-м, ніколи про таке не чула. Має бути смачно.

Поки я роздумую, змій-спокусник обвиває мою талію і підштовхує до під’їзду.

Єву він колись спокушав яблуком, а мене – по-модному – напоєм богів, ще і смородиновим. Очманіти, до чого дійшов прогрес.

Під’їзд у будинку шикарний. Усе в мармурі, дзеркалах. Світильники всюди гарні, а не «лампочки Ілліча», як у нас. І головне – неймовірна чистота. Усе блищить, наче в музеї.

Ух, невже так буває?

Ліфт їде швидко й безшумно. З дзеркала на мене дивиться симпатична рум’яна блондинка з блискучими очима. Вона мені сьогодні особливо подобається.

Поки піднімаємося, Герман засипає мене легкими поцілунками. У відображенні це виглядає… гаряче. А ще – заборонено, з виразною ноткою божевілля, якого сьогодні в мені через край.

І я ж розумію, що чиню несусвітню дурість. Але в багажі кожної жінки має бути валізка необачних учинків і любовних зв’язків, про які вона, можливо, колись пошкодує. Та проблема в тому, що якщо вона не спробує, не погодиться, не дасть собі шансу, то потім так само кусатиме лікті через змарновану можливість.

У підсумку я тут. Сумніви запхнуті якомога далі. Я обов’язково обміркую їх завтра, чесне моряцьке. А сьогоднішній день хочу прожити максимально щасливо й завершити на найвищій ноті.

Тому щойно ми переступаємо поріг його квартири, я не просто впускаю в рот безцеремонний Германів язик, а й сама активно бешкетую своїм язиком у його роті.

І ні, мені ані крапельки не соромно. Заборонений плід розганяє кров до шаленої швидкості. Серце ледве дає раду цьому натиску. Дихаю навіть не через раз, а раз на чотири, щоб не сполохати божевільний вайб, який ми впіймали.

За відчуттями, у животі не метелики пурхають – там слони відчайдушно махають вухами, лоскочуть і здіймають вітерець.

– Проходь, – ми насилу розмикаємо обійми. – Ласкаво прошу до мого парубоцького барлогу.

– Парубоцький – у сенсі квартири, куди ти водиш коханок потай від дружини? – сама ця версія звучить кумедно і не надто правдоподібно. І водночас неприємно та образливо.

Правду кажучи, Герман ніяк не асоціюється у мене із затятим бабієм. Навпаки, він здається серйозним, правильним і… вірним.

І мені зараз байдуже, який вигляд має моя присутність у його квартирі збоку і як це сприймають святьки. Але… не хотілося б бути однією із цілого конвеєра дівчат для розваги.

– Спробуєш? – він дістає пляшку з темно-бордовою рідиною. – Воно зовсім легке.

Ще не знаю, яким буде напій на смак, але зачаровуюся його чудовим ароматом. Я не надто люблю чорну смородину як сиру ягоду – мабуть, переїла її в дитинстві, бо в нас вона росте у великій кількості, і мама навіть надлишки продає. Але я обожнюю її в будь-яких інших формах – у компотах, випічці, десертах.

Смак напою… незвичний. Мені подобається.

– Ну як? – Герман пропонує підлити мені ще.

– М-м-м, смачненько.

– Заради цього варто було погодитися на моє запрошення?

Ми обоє знаємо, навіщо я тут. Але вперто вдаємо, що йдеться лише про незвичний смородиновий напій і його дегустацію.

– Безперечно, – усміхаюся, намагаючись утримати серйозний вираз обличчя.

– У мене є ще одна крута штука, яку я хочу тобі показати, – він бере мене за руку й тягне з кухні вглиб квартири. – Але її треба не тільки побачити, а і як слід протестувати та критично оцінити.

Герман, очікувано, приводить мене до спальні.

– Цей матрац я купив майже за всі гроші світу. Але він – дійсно чарівний, на ньому фантастично спиться. Встаєш уранці – свіжий і відпочилий, навіть якщо пізно ліг. Але головний ефект – в іншому, – він грайливо ворушить бровами й стишує голос. – Продавець запевнив мене, що оргазми на ньому особливо яскраві. І ми неодмінно маємо перевірити, чи не набрехав він мені. Інакше доведеться повертати в магазин.