Розділ 9

Концерт відбувається на полі міського стадіону. Сцену встановили у глибині арени, трибуни сяють екранами, газон перетворено на танцмайданчик. Ми з Германом приїхали раніше, щоб зайняти хороші місця у фан-зоні, і стоїмо майже біля бар’єра. Перед нами два ряди людей, металева перекладина, море охорони й омріяна сцена.

Здається, тут сьогодні зібралося все місто – принаймні вся молодь. До концерту залишається зовсім трохи часу, фоном грає музика, яку майже заглушує гомін голосів.

В очікуванні зустрічі з кумирами ми з Германом обговорюємо свої музичні смаки. Це неймовірно – ми збігаємося дуже багато в чому. Недарма мені так легко й цікаво з ним спілкуватися.

Поступово темніє. Усі прожектори спрямовані на сцену. На екранах спалахує логотип гурту, і я, охоплена передчуттям, кричу разом з усіма.

На сцені з’являється молодий невідомий співак.

– Для розігріву публіки, – пояснює мені на вухо Герман. – Хоча всі й так уже на максимумі.

Щось у цьому є – під незнайому пісню ми починаємо пританцьовувати.

– Привіт, Одесо! – на сцені нарешті з’являються «Паралелі».

Вони починають одразу з моєї улюбленої пісні. Я впізнаю її з перших акордів – цілий рік вона трималася в топі мого плейлиста. Тільки тут вона звучить і сприймається зовсім інакше – ніби жива.

Я притискаю долоні до грудей, завмираю, вслухаючись у кожен звук. Усередині аж тісно від радості. Це так потужно і так круто!

На другому приспіві починаю підспівувати.

Натовп гойдається вперед. Чуже плече торкається мене збоку, і я інстинктивно притискаюся до Германа. У відповідь він кладе долоню мені на спину, ніби оберігаючи та підтримуючи.

На черговому приспіві натовп злітає від захвату. Усі стрибають – і я теж. Спочатку обережно, потім вище, вільніше. Підошви пружинять на м’якому покритті поля, волосся вибивається із заколки. Я вигукую знайомі слова хором з усіма.

Як я раніше могла думати, що живий концерт можна замінити прослуховуванням пісень у навушниках?

Герман хапає мене за руку й тягне її вгору над нашими головами. Ми стрибаємо разом. Ритм переходить через його пальці мені, потім через мої – назад до нього. Це чистісіньке божевілля.

Соліст звертається до нас із запитаннями. Я разом з усіма вигукую відповіді. Мене ніби ввімкнули в розетку й запустили якийсь суперактивний режим. Енергії немов побільшало на тисячу відсотків. Захват – на максимумі.

Це якесь неймовірне диво. Здається, саме зараз я вперше у житті по-справжньому щаслива.

Герман теж у піднесеному настрої, сміється біля моєї скроні. Його дихання й губи час від часу торкаються шкіри. Наші руки сплетені. Ми зараз як єдиний організм – разом гойдаємося в такт музиці, разом стрибаємо, разом кричимо.

Під час повільної пісні стадіон піднімає ліхтарики. Світло тремтить над головами. Я теж свічу телефоном. Герман не вмикає свій смартфон. Натомість він обіймає мене.

Спочатку ми, як і багато хто навколо, просто танцюємо в такт музиці. Але дуже швидко наш танець перетворюється на справжні обійми. Важко зрозуміти, хто кого цілує першим. Але наші язики сплітаються так упевнено, наче ми вже сотні разів це робили й не можемо існувати одне без одного.

Я опускаю руку й обхоплюю Германа за шию. І цілую, цілую, цілую… Романтична балада, що лунає зі сцени, лягає на наш танець ідеальним акомпанементом. Ми насилу відриваємося одне від одного, коли починається наступна пісня. Однак навіть тоді ми продовжуємо триматися за руки або обійматися.

Фінальна пісня починається з потужного барабанного вступу. Уся фан-зона підстрибує. Конфеті вистрілює над сценою, паперові смужки липнуть до волосся й плечей. Я ловлю одну червону стрічку, затискаю в кулаці, щоб зберегти її на пам’ять і використати, наприклад, як закладку в щоденнику.

Останній акорд тягнеться довго. Соліст кланяється, музиканти махають, люди навколо скандують: «Па-ра-ле-лі!». Ми теж кричимо щосили.

На жаль, концерт добігає кінця… Так хочеться продовжити його хоча б іще трохи.

У машині ми знову вмикаємо «Паралелі» – нам ніби мало, ми хочемо ще.

У душі – неймовірне піднесення, відчуття причетності до чогось великого й прекрасного. Захват неможливо описати словами. Здається, що кожна моя клітинка наскрізь ним просякнута.

– Ти не уявляєш, як я тобі вдячна за цей концерт. Так би й померла і не дізналася, наскільки це круто… – вихлюпую емоції й не можу зупинитися.

– Ех, темна ти людина… Тебе ще вчити і вчити жити на повну, – Герман по-доброму мене дражнить. – Та нічого, ми це швидко виправимо.

Я заздалегідь згодна на всі його пропозиції й експерименти, якщо вони будуть такими ж крутими, як сьогоднішній вечір.

– У світі є величезна кількість речей, які роблять життя яскравішим і прекраснішим. Наступного тижня приїжджає відомий діджей Шторм. Обов’язково сходимо на його виступ у клубі.

На кожному світлофорі Герман бере мене за руку або гладить мою долоню. Кілька разів ми цілуємося й пропускаємо мить, коли загоряється зелене світло, викликаючи бурхливе невдоволення водіїв позаду.