8.2

* * *

Я шокована й не наважуюся відповісти на поцілунок. Мене ніби паралізує! 

Герман Бажан мене цілує? Надто несподівано й неможливо.

Хтось, ущипніть мене, щоб я якнайшвидше прокинулася!

На щастя, Герман помічає моє замішання й перестає цілувати. Але рук не прибирає.

Що він коїть?

От тобі й зустріч однокласників…

Мабуть, треба щось сказати. Але я ніби начисто забуваю всі мови, які мені відомі. Емоції й думки ніяк не складаються в слова. Я стою безмовною статуєю, не роблячи ані найменшої спроби відштовхнути його. Але й заохочувати його категорично не готова, а брати участь у цій вакханалії – тим паче.

– Зігрілася? – Герман питає звичайним тоном, ніби його руки не лежать у мене на спині, а язик хвилину тому не облизував мої губи.

Я у відповідь здатна тільки беззвучно кивнути. І навіть цей простий жест дається мені з величезним зусиллям.

Герман теж здебільшого мовчить і майже не ворушиться.

Кожну мить я проживаю як ціле життя. Те, що відбувається, надто різко суперечить моїй картині світу. Я до цього не готова, не знаю, що це означає і як на це реагувати.

– Ну що, підемо? – Герман нагадує про себе через десяток хвилин.

Тільки тепер я помічаю, що він стоїть в одній сорочці й, імовірно, змерз. Може, він не тільки гріє мене, а й сам гріється об мене? Тобто ці обійми не мають сексуального підтексту, а мають єдину мету – зігрітися?

Я чіпляюся за припущення, як за рятівну соломинку, і одразу оживаю. Усе просто, усьому є логічне пояснення.

Про поцілунок намагаюся не згадувати, тому що він вибивається з логічного ланцюжка.

Я кидаю прощальний погляд на розбурхане море, і ми повертаємося до машини.

У салоні тепло й затишно. Немає потреби ні в чужому піджаку, ні в незрозумілих і двозначних обіймах. Герман поводиться так, ніби нічого не сталося, і навіть починає здаватися, що поцілунок мені привидівся – його вигадала моя бурхлива фантазія.

Усе не так страшно.

Я переконую себе в цьому всю дорогу додому.

Ми паркуємося, і, поки я вовтужуся з ременем безпеки, Герман встигає обійти авто й галантно подає мені руку.

– Дякую за вечір, – він випереджає мене фразою, яка крутилася на язиці.

– І тобі дякую. Усе було дуже смачно, і мені дуже приємно з тобою спілкуватися. І квіти неймовірні.

Добираю слова, щоб розійтися на нейтральній ноті й остаточно зам’яти ніяковість, що виникла біля моря. Але Герман мені не дає.

– Побачимося завтра? Я знаю ще чимало прикольних місць…

Він серйозно? Якщо припустити, що минулого разу була просто кава, а сьогодні – дружня вечеря з колишнім однокласником, то який сенс він вкладає у свою нову пропозицію?

У мене є тільки одна версія – Герман кличе мене на побачення.

– А що скаже про це твоя дружина? І як це виглядає збоку – наприклад, для твоєї родини? Навряд чи батьки будуть у захваті.

Намагаюся застосувати важку артилерію. Я не збираюся бути запасним варіантом чи затичкою. І стосунки без зобов’язань мене не цікавлять.

– Я тобі казав – ми з Аллою розлучаємося. Це питання часу й бюрократії. Ми вже не живемо разом. Офіційний процес запущено.

– От як розлучишся, тоді й поговоримо, – категорично відтинаю.

– Лідо, розлучення – це не один день. Є передбачена законом муторна процедура. А потім я піду в рейс, а тебе окрутить якийсь смазливий капітан. Мене це не влаштовує.

Тобто, він таки пропонує мені зустрічатися? Очманіти…

– Я так не можу, це неправильно. Не тисни, будь ласка.

– Лідо, – Герман торкається моїх пальців, – ти мені дуже подобаєшся, завжди подобалася. І ти сама сказала, що тобі приємно зі мною спілкуватися. Нерозумно відкладати життя через формальності, – гладить мою долоню й зазирає в очі.

Ну що за змій-спокусник?

– Я – моряк. Я й так живу тільки уривками – між рейсами…

– Чому це тільки між рейсами? Ти сам обрав цю роботу, ти хотів у море, – намагаюся заперечити дивне твердження. Адже робота – важлива частина життя будь-якої людини.

– Тому, що я – молодий, мені хочеться зустрічатися з гарними дівчатами, хочеться бігати на побачення, ходити на концерти, дихати на повні груди. А в морі ми всього цього позбавлені. Тому між рейсами морякам доводиться жити вдвічі швидше, щоб нічого не проґавити. Раніше в РАЦСі навіть розписували без черги, якщо треба було йти в море. Але, на жаль, розлучення в прискореному режимі не передбачено…

– Германе, дивно й неправильно так міркувати… Які побачення, якщо ти одружений? – стою на своєму, але вже не так категорично.

– Я не тисну на тебе. Ти можеш подумати. Але на «Паралелі» ми ж у будь-якому разі підемо?

Я вирішую, що на концерт можна сходити. Зрештою, це ж не побачення, а просто спільний дружній похід на культурний захід. Чому ні?