Розділ 8

– Ти сьогодні до шостої, як завжди?

Питання заганяє в ступор.

– А що?

Я воліла б обмежитися з Германом суто діловими стосунками. Це непросто, зважаючи на те, що ми були однокласниками. Ба гірше – я ставилася до нього по-особливому, і навіть через вісім років мене в його присутності штормить. А він ніби навмисне випробовує межі моєї стресостійкості.

– Повечеряєш зі мною?

Навіщо це? Я нізащо не повірю, що він не може знайти собі компанію на вечір.

У моїй картині світу ми з Германом Бажаном можемо перетинатися виключно по роботі. Будь-які неформальні стосунки виглядають щонайменше дивно.

Мабуть, саме таким дивним було наше спілкування в школі. Але тоді я все це сприймала з відкритим серцем – ми були дітьми, і я багато чого не розуміла. Та я вже давно не та наївна дурепа. У дружбу між чоловіком і жінкою я не вірю. А нічого більшого між нами не може бути в принципі.

– Ще одна зустріч випускників?

– А чому б і ні? Тихе місце біля моря. Гарна кухня. Увечері – жива музика.

Він примружується й усміхається, ніби хитрує, пропонуючи щось шалено спокусливе.

Кошу поглядом на Анну – вона ретельно спостерігає за Германом. Колега точно зраділа б запрошенню і погодилася б не замислюючись. Але він кличе мене, а не її!

А чим я гірша? Він же не на побачення мене запрошує, зрештою.

– Я подумаю, – так само примружуюся у відповідь.

– О шостій чекатиму на тому самому місці, – він знову підморгує перед тим, як піти.

– Помітила? – до мене відразу підходить Анна. – У нього на пальці немає обручки! А ти казала, що він одружений.

Її балаканина починає мене дратувати. Я не збираюся обговорювати з нею Германа.

– Це нічого не означає, – відповідаю сухо. – Може, він цвяхи забивав і зняв, щоб не подряпати. Або міг забути надягти після душу, – ляпаю перше, що спадає на думку.

Я зовсім не впевнена, що обручки перед душем знімають. І тим більше не знаю, чи є в Германа молоток і чи вміє він користуватися ним за призначенням.

Але це все маячня. Нехай Анна сама прямо в нього спитає, якщо його обручка її так цікавить.

До самого кінця робочого дня про Германа я більше не згадую. Завантажую себе різними справами – аби тільки не відволікатися на сторонні думки. А о шостій, звісно, виходжу до нього…

Герман стоїть… із букетом. Він точно чекає саме на мене?

Сповільнюю крок, обмірковуючи несподівану обставину. А він, побачивши мене, крокує назустріч, відсікаючи всі альтернативи.

– На жаль, я забув спитати, які квіти ти любиш. Сподіваюся, ти не проти класики? – каже, простягаючи мені прекрасні троянди.

Вони неймовірно пахнуть! Для мене це як знак якості – мені не подобаються троянди без запаху, вони здаються штучними.

– Я люблю різні, і класику – особливо, – розгублено бурмочу.

Квіти зазвичай дарують дівчатам на побаченні. Забороняю собі мріяти й вигадувати зайве. Герман – дуже специфічний молодий чоловік, який не вписується в стереотипи. Від нього можна чекати будь-чого в будь-якій ситуації. Прояви уваги й турботи – для нього норма.

Але букет мене однаково дуже хвилює. Він ніби запускає в мій організм невидимі спори, і вони проростають, лоскочуть, дражнять і наповнюють душу п’янким токсином. Лише один букет і пара компліментів, а в мене вже паморочиться голова.

Гей, Лідіє! Негайно спустися з хмар на землю й візьми себе в руки!

У салоні спортивного авто тихо грає музика.

– Це «Паралелі»? Зроби, будь ласка, трохи голосніше, – прошу, почувши пісню улюбленого гурту.

– Вони тобі подобаються? – Герман додає звук.

– Авжеж, – постукую пальцями по нозі в такт мелодії.

– До речі, вони приїжджають до Одеси наступного тижня. Я дістану квитки. Підемо разом?

Спокуса надто велика. Я ще ніколи не була на концертах популярних виконавців – мені здавалося це невиправданим марнотратством, адже музику можна послухати й удома. Ба більше, студійний запис завжди кращий за якістю, ніж концертний.

Але «Паралелі»... Ще й із Германом. Заманливо…

У залі ресторану дуже затишно. Їжа й справді смачна. Музика ненав’язлива й приємна. Буквально все відгукується в серці захватом. І річ не в тому, що я не звикла ходити по таких закладах. Цей вечір робить чарівним не антураж ресторану чи смачні страви, а чоловік, який сидить навпроти.

За вісім років він став дорослішим, серйознішим і впевненішим у собі. Від нього відчутно віє чоловічою привабливістю й силою. Я боялася, що він став грубішим, цинічнішим і пихатішим. Але, виявляється, переді мною той самий Герман. І я мимоволі тону в забутих відчуттях.

За вікнами штормить море. Хвилі б’ються об берег і заливають водою велику частину пляжу. Видовище заворожує… На пірсі сьогодні немає навіть любителів екстремальних фото. І тільки моя душа стоїть на самому кінці кам’яної конструкції й щосекунди ризикує бути поглинутою темною нестримною стихією.