7.2

– Дякую, але таке… Узагалі-то вже неактуально – ми розлучаємося, – Герман приголомшує мене у відповідь.

Бреше чи ні? Мене не повинно це хвилювати, але страшенно цікаво.

– А що так? Не зійшлися характерами? – намагаюся звучати нейтрально.

– Можна й так сказати. Тож, гадаю, ще до відходу в рейс я буду вільний, – повідомляє весело.

Я відпиваю лате. Не знаю, чи варто продовжувати цю тему. Життя навчило мене, що чоловіки нерідко брешуть жінкам і про жінок. Їхні слова завжди треба ділити щонайменше на два, а краще – на десять.

Але Герману немає жодного сенсу мене обманювати.

– Я, до речі, нещодавно бачив Войтенко. Чула? Вона торік заміж вийшла. З таким пузом ходить, – окреслює перед собою величезний живіт. – Чоловік у неї, виявляється, тримає похоронне бюро. Я випадково дізнався – вона сама нікому не каже, який саме у нього бізнес – соромиться.

Герман хихотить, крутить порожню чашку на блюдці.

Войтенко була однією з тих, хто цькував мене сильніше за інших. Більшості було байдуже. Але вона й ще кілька моральних виродків щоразу вигадували, як ударити мене болючіше. Пішла вона в дупу. Я нічого про неї знати не хочу. 

– А ти… Стала ще вродливішою, – Герман робить паузу, відверто розглядаючи, а мене кидає в жар. Я давно не почуваюся гидким каченям, але чути таке від нього – дуже незвично й несподівано. – Мабуть, від кавалерів відбою нема. Перебираєш? Чи вже вибрала?

Я не розумію, він питає серйозно чи стібеться. Тому ляпаю у відповідь перше, що спадає на думку:

– Поки що з кольором коня ніяк не можу визначитися. Хочеться білого, а принци, як на зло, усе на гнідих трапляються. А навіщо мені гнідий?

Здається, час зупинитися й піти додому. Мені зовсім не цікаво, як живуть наші колишні однокласники й хто за ким заміжня. Ще менше хочеться обговорювати своє особисте життя. Власне, обговорювати майже нічого. Час від часу я з кимось зустрічаюся, але жодного разу стосунки не тривали довше за пів року.

Допиваю лате і ставлю склянку на стіл.

– Мені вже час. Дякую за каву. Рада була з тобою потеревенити.

За вісім років образи й неприємні спогади про нього майже стерлися з пам’яті. Ми набагато частіше нормально спілкувалися – і сьогоднішня зустріч піде в ту саму скарбничку позитивного досвіду. Однак усе має бути в міру.

– Зачекай, – він підхоплюється за мною. – Я тебе підвезу.

Здається, це вже занадто…

– Дякую, але не треба. Я їду маршруткою, мені тут недалеко, – відмовляюся навідріз, насилу долаючи опір.

Удома Христина лежить на дивані з ноутбуком і дивиться фільм без навушників. З динаміка долинає надривний жіночий голос.

– Їсти хочеш? – питає вона, не відриваючись від екрана. – Я зварила макарони.

– Угу, – відчиняю холодильник і кілька секунд стою перед ним, дивлячись на полиці й не розуміючи, що шукаю.

– Лідо, ти чого?

– Нічого. Намагалася згадати, чи є в нас молоко.

Зачиняю холодильник. Молоко я так і не подивилася. І взагалі якось випала з контексту.

Цікаво, Герман справді розлучається? Чому? Пройшла любов, зів’яли помідори? Чи він просто не захотів обговорювати свою сім’ю, тому невдало пожартував?

Мені зовсім не подобається моя реакція на цю новину. Я маю бути холодною і байдужою. Бажан – мій клієнт. Через півтора місяця, якщо все буде добре, я відправлю його в рейс. А коли він повернеться, то його контракт віддадуть менеджеру, якого візьмуть на місце Оксани. Самойлов пообіцяв.

* * *

Герман з’являється в офісі наступного тижня без попередження. Я помічаю його не одразу – у мене відбувається відеоконференція. Я сиджу в навушниках і пояснюю філіппінському агенту формат резюме по буквах – повільно, як першокласникові.

Коли завершую дзвінок і підводжу голову – Герман стоїть біля входу і слухає емоційну розповідь Анни про танкер, який через помилку лоцмана наскочив на скелі й зазнав аварії. Це призвело до локальної екологічної катастрофи. 

Зранку вона ділилася враженнями від телепередачі й дуже переживала через птахів, які постраждали від розлитої нафти.

Колега з Германом фліртує. Упевнена – він це відчуває, але не припиняє. Анна симпатична, вона подобається багатьом чоловікам. Але в неї до них високі вимоги. Їй уже двадцять вісім, і вона вважає, що вже не може дозволити собі розмінюватися на стосунки без зобов’язань.

Тому всіх залицяльників вона розглядає виключно крізь призму потенційних кандидатів на роль супутника життя. Цікаво, чого це вона розпустила хвіст перед Бажаном? Знає ж, що він одружений. На що розраховує?

– Лідо, це до тебе! – помітивши, що я знімаю навушники, Анна киває в мій бік.

Наче я сама не бачу. Хоча не зовсім розумію, яка мета його візиту. Усі необхідні кроки ми з Бажаном обговорили, я дала йому роздруковану пам’ятку. Сертифікати він отримає не раніше, ніж за місяць. Я не очікувала його побачити до того.

– Привіт, – Герман кладе теку на край столу й дістає папери. – Ось, медкомісію пройшов.