Розділ 7

А це ще навіщо? Я – не лікарка та не сантехнік. Не існує жодного питання, яке потрібно було б вирішити негайно, не чекаючи наступного ранку.

– У неробочий час я не працюю, – відповідаю рівно. – На те він і неробочий.

Герман усміхається, ніби очікував саме такої відповіді.

– А якщо не по роботі?

Зависаю. Нервово перекладаю на столі теки, імітуючи активність, – руки зайняті, і це допомагає впорядкувати думки.

Про всяк випадок нагадую собі рядок із його анкети: «сімейний стан – одружений». Не по роботі – це як?

– Можу я запросити колишню однокласницю на горнятко кави?

Колишня однокласниця… Ніби ми були друзями, яких розлучило життя, а не двома сторонніми людьми з паралельних всесвітів, які випадково опинилися в одному класі.

Для когось шкільні роки – найкращий час у житті, який залишає найпрекрасніші спогади. Але не для мене. Я б із величезною радістю стерла їх із пам’яті. І хай Герман був не найгіршим з однокласників, а іноді навіть здавався нормальною людиною, ідея зустрічі з ним поза офісом не здається мені вдалою.

Не хочеться ятрити рани. Не надто етично підтримувати будь-які неробочі стосунки з клієнтом. І взагалі…

Відмова вже майже готова зірватися з моїх губ. Але замість неї я чую власний голос:

– Я закінчую о шостій. У мене буде пів години, не більше.

Герман киває. І знову усміхається.

– Окей. О шостій я буду чекати на розі.

Він закидає рюкзак на плече й іде, підморгнувши мені на прощання.

– Це Оксанин? – до мене підходить колега Анна й сідає на стілець, на якому хвилину тому сидів Герман. – Симпотний. Я його ще минулого разу помітила, коли він до неї приходив. Ти не дивилася в анкеті – він одружений?

– Так…

Герман і справді має гарний вигляд. Але приваблива зовнішність – це надто мало…

– Ось коли вони встигають? – засмучено бурмоче колега. – Тільки вилуплюються – і вже одружені. Як тут за капітана заміж вийти, якщо вони всі ще на етапі третіх помічників уже окільцьовані?

– Казала я тобі – за курсанта заміж треба було виходити… – нагадую, як до неї залицявся молодий гарячий хлопчина. Він був на два роки молодший, тому вона його не сприймала серйозно.

Такі розмови у нас в офісі не рідкість. Ми з дівчатами іноді вголос мріємо, як вийдемо заміж за капітанів. Або хоча б за стармехів. Нам усім це здається неймовірним успіхом. Майже кожна по секрету зізнається, що навмисно шукала місце в крюїнговій компанії в надії зустріти тут свою долю.

А що? Всякі боси-мільйонери з попелюшками одружуються тільки в книжках. А моряки теж доволі непогано забезпечені, однак зазвичай менш перебірливі. Їм головне – щоби жінка була гарна й вірна, з рейсів чекала та дітей ростила, по різних гуртках водила… Це один капітан якось поділився з нами поглядами на життя.

Я повертаюся до роботи. Телефоную в тренажерний центр, уточнюю розклад курсів і прошу включити Бажана до складу групи, заняття в якій уже почалися.

Ми з дівчатами з центру іноді звертаємося одна до одної по дрібні послуги й намагаємося у міру можливості допомагати у відповідь.

Відправляю Ткаченка на медкомісію, закриваю дві заявки й нарешті розгортаю третю теку, до якої так і не дісталася зранку. Там, на щастя, усі документи в повному порядку – потрібно тільки сформувати пакет і відправити на затвердження, що я після обіду й роблю.

Ближче до п’ятої ловлю себе на тому, що дивлюся на годинник частіше, ніж треба. Ще чого бракувало! Відкриваю пошту й методично розбираю вхідні, забороняючи собі сторонні думки.

За десять хвилин до шостої йду до вбиральні. Мию руки, поправляю волосся. Дивлюся на себе в дзеркало критичним поглядом. Що не кажи, а я собі подобаюся.

Герман чекає на мене на розі. Він переодягнувся в темну сорочку із закоченими рукавами. Зараз він схожий на кіноактора – гарний і трохи загадковий.

Зависаю на його запʼястях, помічаючи браслет, який я подарувала йому багато років тому. В офісі я не дивилася на його руки, тому не звернула уваги. 

Шкіра на браслеті значно потріпалася, і немає повної впевненості, що це саме він, а не подібний, але… Всередині чому стає дивно гаряче.

– Тут є одне непогане місце за рогом, – кажу я замість привітання.

Кав’ярня невелика. В ній завжди людно, але більшість відвідувачів бере каву із собою, тому знайти вільний столик – не проблема. Ми сідаємо надворі. Герман замовляє американо, а я – лате. Люблю пишну пінку – завжди з’їдаю її ложечкою до того, як випити саму каву. Вибираю йогуртовий десерт, а Бажан бере собі великий шматок «наполеона».

Спершу розмова йде напружено. Я здебільшого відмовчуюся, тому Германові доводиться мене «розважати» розповідями про навчання і перші рейси.

– Як батьки? Змирилися з твоїм вибором? – наважуюся підтримати діалог.

Я пам’ятаю, що вони не схвалювали його прагнення вчитися у вищій морехідці, а мрії про капітанський місток вважали дитинством, у якому він трохи застряг, на відміну від свідомих старших братів.