Розділ 6

Вісім років потому

Вранці у понеділок офісна кавомашина навідріз відмовляється працювати. Я звично тицяю в кнопки, але апарат у відповідь натужно гуде, блимає червоним індикатором і випльовує в чашку жалюгідну краплю каламутної води.

Приїхали.

І що із цим робити? Як працювати без підзарядки кофеїном?

Колеги підтягуються на кухню по чашку ранкової кави, з якої в нас традиційно починається кожен робочий день. Вони розгублено товпляться в надії, що техніка змилується над нами.

Михайло – єдиний чоловік у нашому переважно жіночому колективі менеджерів – із розумним виглядом намагається щось полагодити. Але кавомашина вирішила оголосити страйк і не піддається жодним умовлянням.

Доводиться задовольнитися міцним зеленим чаєм. Але це, звісно, зовсім не те.

День явно не задався.

Вмикаю комп’ютер і перевіряю вхідну пошту. Двері кабінету начальника відділу відчиняються, і Костянтин Антонович Самойлов виходить у загальну залу. Він неголосно плескає в долоні, привертаючи до себе увагу.

Олена за сусіднім столом перестає стукати по клавіатурі.

– Пані та панове, я до вас із не дуже приємною новиною. Можливо, ви вже чули, що Оксана потрапила до лікарні, – каже він трагічним тоном, розводячи руками. – Поклали на збереження чи щось таке, – морщиться невдоволено.

Наш шеф належить до розряду керівників, яким потрібні працівники-роботи, універсальні солдати. Його дратують живі люди, бо вони можуть захворіти або, не дай Боже, вирішать народити дитину й підуть у декрет.

Можливо, тому ми з ним і спрацювалися – я повзу до офісу навіть у напівнепритомному стані, щоб нікого не підвести. А коли одного разу злягла з грипом, то навіть із високою температурою цілими днями працювала віддалено й не дозволила собі розклеїтися та просто повалятися в ліжку.

Мами з дітьми, які часто хворіють, та інші любителі посидіти на лікарняному в нашій крюїнговій агенції надовго не затримуються. А відділ кадрів робить усе, щоб не допустити в колектив потенційно ризикованих працівників, хоча це й суперечить законам.

Тому позаштатна ситуація з Оксаною вибиває начальника з колії.

– Скільки вона пробуде на лікарняному – невідомо. Але натякнула, що є ймовірність, що потім одразу піде в декрет, – він робить украй невдоволене обличчя, ніби йдеться не про здоров’я майбутньої мами та її малюка, а про якусь забаганку. – Загалом, усі її гарячі справи доведеться підхопити вам, поки ми не знайдемо їй заміну. Звісно, за додаткову винагороду.

У нас і так роботи по горло – керівництво економить на податках і зарплатах та не наймає достатню кількість працівників. Нам часто доводиться працювати понаднормово. Очікувано, новина ні в кого не викликає ентузіазму. Самойлов це бачить і додає:

– Це тимчасово. Я вже дав доручення кадровикам…

Віриться слабо. Але ніхто не наважується сперечатися.

Оксана працює в агенції давно й веде доволі великий пул контрактів і моряків. Тепер її процеси зваляться на нас. Посадки горять, квитки куплені, документи треба подавати на погодження, судновласники чекати не будуть. Уже не кажучи про інші, не термінові, але від цього не менш важливі питання, що входять до її компетенції.

Протягом дня нас по черзі викликають до начальника й навантажують роботою. Мені Самойлов вручає три важкенькі теки.

– Лідо, подивись просто зараз, – кидає він. – Там хтось мав сьогодні донести оригінали. Перевір усе по базі.

Я мовчки приймаю теки й роблю в робочому блокноті кілька поміток. Перспектива розгрібати чужі хвости й вислуховувати невдоволення моряків, звиклих до іншого менеджера, зовсім не тішить, але сперечатися безглуздо. Ніхто не винен, що так сталося. Треба просто рятувати поточну ситуацію. Зрештою, мені за це заплатять трохи більше грошей, а вони точно не будуть зайвими.

Повертаюся на своє місце, виводжу монітор зі сплячого режиму й запускаю програму. Перша тека – електромеханік Ткаченко. Швидко переглядаю картку – у нього закінчився медикал, треба терміново відправити людину на морську медкомісію. Терміни підтискають. Чому Оксана не зробила цього раніше? 

На другій теці на жовтому стікері розмашистим почерком Оксани написано: «Бажан Герман, 3-й пом.».

Я не знаю, наскільки поширене прізвище Бажан. Але в поєднанні з ім’ям і специфічною професією – напевно, майже унікальне. Треба ж – Герман співпрацює з нашою агенцією, а я його жодного разу тут не бачила.

Ми взагалі не зустрічалися після випускного вечора. Я не приїжджала на зустрічі однокласників. А Одеса хоч і вважається великим селом, але стикнутися у місті-мільйоннику випадково – насправді, шанс невеликий. Дивно, що ми  не бачилися в агенції… 

Клацаю мишкою, механічно виконуючи з його карткою стандартні дії. Я роблю це на автоматі щодня багаторазово. Але зараз трохи нервую. Я не хочу вести його контракт…

У мене спокійне й цілком успішне життя, я впевнено рухаюся до своєї мети. Я б воліла навіть подумки не повертатися в минуле.

На комп’ютері відкривається чергова сторінка. З екрана на мене дивиться Герман. Такий самий, як раніше, і водночас інший. Уже не хлопчик, а молодий гарний чоловік.