Розділ 5

Літо цього року почалося дуже рано. Увесь червень стоїть нестерпна спека. Навіть пізно ввечері стовпчик термометра рідко опускається нижче тридцяти градусів. У шкільній актовій залі старенький кондиціонер ледве справляється з навантаженням.

Директор щонайменше тричі зупиняється й випиває повну склянку води, поки вручає атестати. Мені в комплекті дістаються грамота й кілька теплих слів і побажань. Останнє – несподівано й дуже приємно.

Після закінчення урочистої частини всі йдуть фотографуватися. У спеціально облаштованій фотозоні працює професійний фотограф. Я вмовляю маму зробити кілька кадрів. Вона бурчить, що це – грабунок і марнотратство. Але вона сьогодні така гарна, що я багато готова віддати заради того, щоб зафіксувати мамулю такою – ошатною, усміхненою і щасливою.

Упевнена, що не діаманти роблять жінку красунею. Мама й без них привертає до себе чоловічу увагу, не помітити яку неможливо. У дешевому намисті й сукні, яку їй дала вдягнути на цей вечір сусідка, вона сяє куди яскравіше за всі діаманти разом узяті. А концентрація останніх у приміщенні нашої гімназії сьогодні непристойно зашкалює, як на світському заході у президента Америки.

Не обходиться, звісно, без мерзотних коментарів заздрісниць. Але ми звиклі й давно відростили броню…

У ресторан мама з нами не йде – там ціна за кожну людину зовсім негуманна. Ми ледве нашкребли, щоб заплатити за мене одну. Дашині батьки теж відмовилися – вирішили не викидати на вітер шалені гроші.

Після швидкого застілля всі збираються біля майданчика для танців. Найсміливіші одразу ловлять музичну хвилю і виходять у центр. Ми з подругою стоїмо біля вікна і спостерігаємо за ними.

Я почуваюся не у своїй тарілці й намагаюся зайвий раз не світитися, щоб не нарватися на вульгарність, грубість або насмішки від неадекватних однокласників. Таких у нас лише декілька. Їх хлібом не годуй – дай посміятися з когось, поплюватися отрутою. Решта – пасивна більшість. Вони або ігнорують витівки «активістів», або, під настрій, сміються разом із ними.

Я давно зрозуміла, що можна цілком стерпно співіснувати з нашим класом, якщо не перетинатися з особливо отруйними зміями. Тому і стою осторонь, не наважуючись вийти на танцмайданчик, щоб не привертати до себе уваги неадекватів. Може, трохи пізніше світло злегка приглушать, усі розслабляться і просто отримуватимуть задоволення від останнього в житті вечора в статусі школярів. Тоді я піду танцювати разом з усіма.

Насправді мені б дуже хотілося уваги, особливо сьогодні, бо я – красуня й дуже собі подобаюся. На мені гарна персикова сукня – Ольга Красницька, бухгалтерка на фермі Бажанів, віддала її мамі разом із великим пакетом речей. Її донька Світлана не любить довго носити один і той самий одяг і воліє регулярно оновлювати гардероб. Те, що має кращий стан, вони продають. А решту донедавна віддавали мені. На жаль, тепер я трохи перегнала Свєтку за зростом і не всі речі можу після неї носити. Але сукня сидить на мені ідеально, ніби її шили спеціально для мене.

– Наша Попелюшка сьогодні вирядилася принцесою? – чую голосну розмову Ольховської.

Вона нібито шепочеться з Войтенко, але водночас намагається перекричати музику.

– А фея – часом не Красницька? Я бачила цю сукню у Свєтки в інсті. Вона була в ній на дні народження торік. Це – старезна колекція.

– Цікаво, опівночі сукня зникне, і Капустіна залишиться в мамчиних панталонах і ліфчику «прощавай, молодість»?

– Боже, яка ганьба – припертися на випускний вечір в обносках. Навіть весілля може бути тричі, а школу закінчуєш лише один раз у житті. Невже не можна було бодай зараз нормально вдягнутися у власний одяг? Ніби заздалегідь не було відомо, що влітку буде випускний, – могла б назбирати…

Я удаю, що не чую. Нехай розважаються, якщо їм подобається піднімати свою самооцінку за мій рахунок. Потім вони звалять учитися по закордонах – і ми довго не побачимося. В ідеалі – більше взагалі ніколи.

Герман поки не танцює. Він стоїть біля столу й розмовляє з Романовським із паралельного класу. Бажан на врученні атестатів був у темному костюмі, білосніжній сорочці й краватці – однозначно найгарніший хлопець із цілого випуску. Зараз на ньому ні піджака, ні краватки, рукави сорочки недбало закочені – зовсім інший імідж. Ідеально вкладене волосся розтріпалося. Але саме таким він мені подобається набагато більше.

Ритм музики змінюється на повільніший. Частина однокласників іде з танцмайданчика, щоби перепочити. Їхнє місце займають пари. Ольховську запрошують танцювати. Войтенко залишається одна і, щоб не занудьгувати, починає метати в нас із Дашкою отруйні стріли.

Цікаво, звідки в людях стільки отрути? Я ще можу зрозуміти жінок, які ревнують до моєї мами своїх чоловіків. Не схвалюю, але можу знайти логічне пояснення їхнім словам і вчинкам. Але цій – що ми з Дашею зробили? Чим перед нею завинили?

Музика знову змінює ритм і темп, і Войтенко приєднується до подруги, яка після повільного танцю залишається на майданчику.

Танцювальників стає більше, і Герман – серед них. Він рухається гарно, сучасно, різко вирізняючись із загальної маси тіл, що смикаються навколо нього. Потай любуюся, щоб запам’ятати.

– Біленко – клоун, – фиркає поруч Дашка. – Дивись, що витворяє.

Усі знають, що він їздить у місто на танці й бере участь у змаганнях. Зараз Біленко витанцьовує гопак під абсолютно невідповідну музику. Але річ не в мелодії, а в рухах, швидкості, техніці й витривалості. Упевнена, що це – ексклюзивні навички, які не повторить жоден із присутніх.