4.2

Однак наступного дня я виявляю, що Герман не просто не викинув його – він одягнув мій браслет і прийшов із ним до школи! Це викликає в мені неймовірне тріумфування.

* * *

На День Святого Валентина я ризикую зробити йому валентинку. Не можу вирішити, коли і як її подарувати. Але мені кортить неодмінно висловити йому свою симпатію. Адже це свято вигадали саме для цього.

Я розумію, що сподіватися на симетричну відповідь – надто наївно. Я ні на що не розраховую, але серце підштовхує до дурного дівочого кроку…

Готуюся сильно заздалегідь. Моя саморобна листівка із сердечком нічим не поступається банальним валентинкам, які можна придбати напередодні свята в нашому супермаркеті. Але…

Вкотре переконуюся, що коли чомусь не судилося статися або я задумала відверту дурницю, усе складається так, щоб я цього не здійснила.

За тиждень до свята я підхоплюю вірус із кашлем і високою температурою. Лікарка, яку мама викликає до мене, прописує народні засоби й натякає, що непогано було б з’їздити до міста і зробити рентген. Але відверто попереджає, що навіть за направленням безкоштовно не буде – ймовірно, скажуть, що немає плівки, і її доведеться придбати власним коштом.

Грошей немає – мама з дня на день чекає зарплату за січень. Водночас сподівається, що мій молодий організм легко впорається зі звичайним вірусом. Але за два дні до свята мені стає так погано, що доводиться викликати «швидку», і мене везуть до обласної лікарні, де виявляють пневмонію.

Зрештою я потрапляю до школи тільки на початку березня, коли про валентинки всі давно вже й думати забули.

Напередодні жіночого дня хлопці гуртуються окремо, дівчата – окремо. Усі захоплено обговорюють майбутнє святкування.

На День захисника всім хлопцям із класного фонду придбали однакові подарунки. На додачу до цього деякі дівчата дарували щось персонально, але це було радше винятком із правил.

Тепер поговорюють, що однакових подарунків для всіх не буде. Щоб розподілити привітання справедливо, хлопці тягнули жереб з іменами дівчат. Хто кому дістався – тримається в таємниці. Після занять із класних грошей накриють солодкий стіл із безалкогольним шампанським.

Дівчата обговорюють і мріють, що вони хотіли б отримати й на що можуть розраховувати. Мені передається загальне хвилювання і млосне очікування, хоча будь-який подарунок принесе мені радість.

У день свята я вбираюся у свою найкращу сукню. Мама свариться, що я змерзну і знову захворію. Але я так хочу сьогодні бути гарною, що ігнорую її розумні доводи.

Вручення подарунків спочатку планується під час великої перерви, однак через загальний збуджений стан вчителька змінює плани й дозволяє хлопцям привітати нас на першому уроці.

Усі пожвавлюються, починається метушня. Хлопці вручають дівчатам букети квітів і яскраві пакети з подарунками. Я завмираю в очікуванні, коли хтось підійде до мене з привітанням, але… цього так і не відбувається.

Навалюється страшенна образа. Мабуть, мого імені взагалі не було в тому мішечку, з якого тягнули жереб! Мене просто викреслили, наче я не існую!

– Це – якась помилка, напевно, хтось щось переплутав, – бурмоче Дашка, заспокоюючи мене.

У неї самої – три тюльпанчики й коробка цукерок. Не бозна-що, зважаючи на те, що Ольховська хвалиться флаконом парфумів, а Войтенко – косметичним набором від відомого бренду. Але для мене цукерки з квітами були б майже межею щастя.

Важлива ж не вартість подарунка, а сам факт…

Я ледве досиджую до кінця першого уроку, а потім відпрошуюся додому під приводом поганого самопочуття. Сто років не потрібен мені їхній солодкий стіл із таким ставленням…

Здається, ще ніколи я не почувалася такою приниженою і вразливою. Мене розтоптали, заплювали, знищили… Як тепер ходити до школи й дивитися в очі однокласникам? Як витримувати їхні насмішки?

За кілька годин телефонує Даша й каже, що все з’ясувалося. Мені подарунок мав дарувати Шарковський, але він був від цього не в захваті й вирішив просто не прийти до школи. Його відсутність спочатку не помітили, але потім на уроці це виявила вчителька.

Слабка втіха… Невже я і справді – прокажена? Навіть Шарковський, який у нас далеко не найголовніший мажор, погребував дарувати мені подарунок… Що зі мною не так? Хіба я когось образила або підставила? Комусь завадила чи перейшла дорогу? Невже вся річ тільки в тому, що в нас із мамою не так багато грошей, як в інших?

Адже недарма кажуть, що зустрічають по одягу, а проводжають по розуму…

У розпал самокопання у хвіртку стукають. Побачивши за парканом Германа, із жахом, тісно переплетеним з абсолютним щастям, біжу відчиняти, на ходу міркуючи, чи не надто я заплакана.

У нього в руках – вазончик із рожевими гіацинтами й коробка з кондитерської. Це – те, що я думаю?

– Привіт! – він напружено усміхається.

Напевно, усі помітили моє сьогоднішнє приниження. Можливо, саме тому він і прийшов – щоб згладити ситуацію. У цьому весь Герман.

– Це тобі. З Восьмим березня, – на автоматі я беру простягнуті квіти й вдихаю різкий специфічний аромат. – Пригостиш чаєм? Я торт приніс, – піднімає вгору коробку.