Розділ 4

П’ять днів у Києві точно стануть одними з найщасливіших у моєму житті. Конкурсні завдання були дуже складними й вимагали максимальної зосередженості. Хвилювання зашкалювало, але воно було приємним, із часткою азарту. Я все розв’язала!

Щодня нас возили або водили на захопливі екскурсії, після яких ми гуляли містом.

Виявилося, що я – не єдина з усіх учасників, хто вперше приїхав до столиці, і не одна рахую кожну копійку на сувеніри й булочки. Я розслабилася і не переживала через свою надуману неповноцінність.

Можливо, на тлі моїх піжонів-однокласників я – біла ворона або бліда поганка, але тут я точно не гірша за інших конкурсантів, які з’їхалися на олімпіаду з географії з усієї країни.

Справжня свобода – це коли не соромишся себе… Приголомшливе відчуття!

Навіть Людмила Петрівна не отруює мені життя своїми їдкими коментарями, ніби забуваючи, що я – невдаха. А коли оголошують результати і я здобуваю друге місце, то вона гордовито випинає груди так, ніби це – виключно її заслуга.

Після урочистого закриття олімпіади Герман пропонує втекти від групи й відсвяткувати моє досягнення смачними тістечками. Я на емоційному піднесенні, і мені навіть майже не страшно потім дістати прочухана за те, що ми пішли й змусили вчителів хвилюватися за нас.

– Ой, не переймайся – Людка не помітить, – реагує на моє зауваження Бажан, – вона зараз поглинута важливішими справами.

Я соромлюся уточнювати в нього, якими саме справами зайнята наша географічка. Мені так хочеться піти з ним удвох, що я з радістю приймаю його пояснення.

Ми їмо тістечка з чаєм, потім довго гуляємо удвох. Розмовляємо про плани. Герман розповідає, що з дитинства мріє про море. І хоча батьки не підтримують його рішення, він вступатиме до вищої мореходки, щоб стати капітаном.

Здається, ми вперше з ним спілкуємося наодинці та обговорюємо особисте, а не навчання. Можна навіть помріяти, що у нас побачення.

У підсумку ми ледве встигаємо на потяг і все-таки дістаємо від географічки догану. Якби я була сама, то померла б від страху. Але з Германом я чомусь нічого не боюся. Навпаки, мені весело і бентежно – у нас із ним тепер є спільна на двох авантюра.

Повернення додому – як стрибок у крижану воду після лазні. Я пишаюся собою і своїм призовим місцем на олімпіаді й підсвідомо очікую якихось змін у ставленні. Але… усе залишається, як і раніше. Це там, у Києві, я могла почуватися рівною з іншими учасниками олімпіади. А тут, в елітній гімназії, де навчаються місцеві мажори, я знову перетворююся на порожнє місце.

Тільки тепер до цього додаються мерзотні вульгарні натяки однокласників. Звідки вони знають, що ми з Германом кілька годин перед від’їздом із Києва гуляли удвох? Сумніваюся, що він їм про це розповів. Напевно, це витівки географічки, в якій, судячи з усього, із Землянським так нічого й не вигоріло – і тепер вона, як завжди, зганяє свою злість на мені.

– Геро, кажуть, у Києві ти трахнув Бліду Поганку. І як воно? Не гидко було? На безриб’ї і поганка – гриб? – голосно питає Биков перед шикуванням на уроці фізкультури.

Безсумнівно, це чує весь клас.

Я заливаюся рум’янцем і мрію провалитися крізь землю. Хочу втекти, але щоб дістатися до виходу, доведеться пройти повз Бикова і його компанію, яка весело смакує вигадані подробиці…

Хлопці починають сміятися, дівчата перешіптуються. Хтось дивиться на мене співчутливо, хтось отруйно вимовляє:

– Обслуга на те й потрібна, щоб обслуговувати нормальних людей…

Напевно, натякають на те, що ми з мамою у вихідні прибираємо багаті будинки. Точніше, формально працює мама, а я їй допомагаю. Останнім часом вона дедалі частіше скаржиться на серце, і я роблю все, щоб зменшити її навантаження.

Спершу мені здається, що Герман ніяк не реагує на огидну брехню Бикова, і я дуже ображаюся на нього за те, що своїм мовчанням він фактично підтверджує брудні припущення. Але наступної миті чую якийсь удар, і в залі починається колотнеча.

– Придурок! Ти мені носа зламав! – верещить Биков.

Він сидить на підлозі й розмазує по обличчю кров, що тече з носа.

– Ще раз свого брудного рота відкриєш – закопаю, – зло випльовує йому Герман, розтираючи кісточки кисті. – Хто ще хоче? – обводить очима залу, затримуючись на мені, і я миттєво опускаю погляд.

Усі замовкають, приходить учитель, і починається урок. Однак і після цього я чую перешіптування. Щоправда, вони швидко припиняються. Чи то всі забувають про мене й перемикаються на інші плітки, чи то і справді бояться погроз Бажана.

У школі ми з Германом майже не перетинаємося і ледве перекидаємося парою слів за день. Ми існуємо в одному Всесвіті, але ніби на різних планетах – і це абсолютно природно. Але… я постійно шукаю його очима, дослухаюся до того, що він говорить… І готую йому на день народження маленький подарунок – роблю зі шкіри браслет, який побачила в модного блогера в Інстаграмі.

Я дуже хвилююся. Чи прийме Герман від мене подарунок? Чи носитиме? Чи не погребує через те, що він не брендовий, а саморобний?

Щоб не компрометувати його в класі й не провокувати зайві плітки, чекаю на нього за рогом від входу до школи, де його зазвичай висаджує водій.