3.2

* * *

До вокзалу в Одесі нас везе водій батька Германа. Автомобіль величезний, я на таких ніколи не їздила. Сидіння м’які, шкіряні. У салоні приємно пахне, ідеальна чистота.

Герман влаштовується на передньому пасажирському місці й усю дорогу про щось неголосно перемовляється з водієм. Для нього ця подорож – просто одна з багатьох, а для мене – буквально все нове, тому я нервую.

Я сиджу на задньому сидінні, притискаюся до вікна й удаю, що мені страшенно цікаво спостерігати за одноманітним краєвидом – аж до самого в’їзду в Одесу траса тягнеться вздовж чорних полів, над якими носяться зграї ворон.

Потім картинку змінює міський краєвид. Робітничі околиці – далеко не пам’ятки архітектури, але я розглядаю їх із зацікавленням. Вулиці за вікном мені не знайомі – рейсовий автобус їде до автостанції іншим маршрутом.

Після прибуття на місце Герман дістає мою сумку з багажника й не віддає.

– Я понесу, – коротко каже він, припиняючи мою спробу взятися за ручку.

У них із Людмилою Петрівною гарні маленькі валізи на коліщатках. У мене такої немає. Сусідка позичила для подорожі свою сумку – вона має не надто ганебний вигляд, але з речами на п’ять днів важить пристойно.

Мені ніяково, що Герман несе мої речі. І водночас дуже бентежно. Він же не зобов’язаний…

Будівля вокзалу гуде. Біля електронного табло юрмляться люди із сумками й баулами. Я ніколи раніше не їздила справжнім потягом – тільки приміською електричкою. Тому хвилююся – раптом із чимось не розберуся, зроблю щось не так, і з мене знову глузуватимуть.

Крім нас із Бажаном, в обласній команді ще кілька учасників з інших шкіл. Дорослих супровідників двоє – представник керівництва з Одеси, відповідальний за документи й організацію, і Людмила Петрівна. Вона тримається так, ніби саме її особисто призначили рятувати честь усієї області.

Землянського я пам’ятаю з обласного етапу – він там усім командував. Він старший за маму і має інтелігентний вигляд. З розмов дізнаюся, що він викладає географію в одній із найкрутіших одеських гімназій.

Наближаючись до групи, наша вчителька розпрямляє плечі й поправляє комір свого світлого вовняного пальта. Вона вирядилася так, ніби йде щонайменше на зустріч із президентом: зробила укладку в перукарні, яскраво нафарбувала губи, нап’яла підбори. Із Землянським вона вітається неприродним оксамитовим голосом, від якого нудить.

Фу… Хіба нормальна жінка може так поводитися? У неї взагалі-то чоловік є! Уже не кажучи про те, що така поведінка перед дітьми зовсім недоречна. Ми ж не дурні.

Герман ставить мою сумку на підлогу поряд зі своєю валізою і дивиться на велике табло над нашими головами. Йому ніби начхати на всіх довкола й особливо – на нашу географічку.

– Друга колія, Людмило Петрівно, – каже він абсолютно рівним голосом. – Посадку вже оголосили?

– Ще ні, – долучається до розмови Землянський. – Але вже мали б…

Вчителька миттєво вмикає режим активістки:

– Чудово. Ходімо до платформи!

– Там холодно, – слушно зауважує одна з дівчат.

Я мовчу. Перед подорожжю я вибирала: вдягнути гарну куртку “на рибʼячому хутрі”, яку мені нещодавно подарували, чи грубу, зате теплу. Мені дуже хотілося вибрати першу, але мама наполягла на другій. Через це я почуваюся дуже скуто й невпевнено, зате хоч не мерзну. Щоправда, інші дівчата в команді не схожі на наших піжонок-однокласниць, і це трохи згладжує моє відчуття неповноцінності.

У купе ми їдемо разом із дівчатами й Людмилою Петрівною. Вони дістають із рюкзаків пластикові контейнери, фольгу із запеченим м’ясом, нарізку, замовляють у провідника чай. Я соромлюся – розгортати пакет зі скромною їжею перед ними, а особливо перед географічкою, – зовсім неможливо. Та й ціни на чай тут драконівські – я якось переб’юся.

Виходжу в коридор, щоб не розпалювати голод. За вікном миготять жовті вогні сортувальних станцій. Вагон ритмічно погойдується. Я насолоджуюся новим досвідом і намагаюся відсторонитися від ніякової ситуації.

У моєму житті все прекрасно. А влітку я вступлю до університету – і стане ще краще.

Герман виходить зі свого купе із чашкою і прямує до титана з гарячою водою.

– Чай будеш? У мене є нормальна заварка, – натискає на важіль, окріп б’є з глухим шипінням.

Я б із задоволенням, але чашки в мене немає. Мама не здогадалася покласти, бо в школі сказали, що в нас буде триразове харчування в їдальні. Якби я знала, що тут буде окроп…

– У мене немає чашки.

– Айн момент, усе вирішимо, – він стукає в купе провідника і швидко повертається зі склянкою в руці. Ставить її поруч і ділить коричневу рідину навпіл, а потім доливає окропу.

– Ти туди нічого не підмішав? – удаю, що сумніваюся, чи варто брати його напій.

Мені страшенно ніяково, але й приємно, що він виявляє увагу й турботу. Незвично й несподівано. Можна ненадовго забути, хто я і хто він.

Герман хмикає. Я забираю свою склянку і стаю біля вікна, крадькома роздивляючись підсклянник – нічого подібного я раніше не бачила.