Розділ 3

Бабуся з дідусем були релігійними й украй консервативними. Для них що термін ув’язнення, що позашлюбна дитина були поняттями неприпустимими – ані те, ані інше не вписувалося в їхню ідеальну картину світу. Доньку, яка їх зганьбила, легше було викреслити зі списку великої родини – тим паче було ще шестеро інших, більш «вдалих» дітей, які слухалися батьків і не завдавали клопоту.

Раннє дитинство я пам’ятаю погано. З доброго – їжа завжди була ситною і смачною. Але… я постійно почувалася зайвою – мене не любили.

Спершу я цього не розуміла й із дитячою наївністю горнулася до людей, які піклувалися про мене, особливо до жінок. Вони мене годували, одягали, вкладали спати. Але все це робили формально, без тепла й щоразу відштовхували, відмовляючи мені в найпершій дитячій потребі в ласці.

Мене ніхто не брав на руки, не гладив, не цілував. Ніби мене прихистили чужі люди. Так тварин віддають на тимчасову перетримку, поки господаря немає.

Я бачила, як у родині любили інших дітей, і не розуміла, чому не люблять мене. Іншим дітям діставалися усмішки, їм куйовдили волосся на маківках, захоплювалися їхнім белькотінням і вміннями. А в мій бік навіть не дивилися.

У кожній жінці, що була поруч зі мною, я шукала любов, але всі вони були немов бездушні роботи. Святом для мене були рідкісні побачення з мамою – єдиною людиною у світі, яка дарувала справжню любов.

Вона відбула покарання повністю, від початку й до останнього дня, попри те, що мала маленьку дитину і хворе серце. Мені було чотири з половиною роки – я добре пам’ятаю вечір, коли вона повернулася. Моя тепла, любляча, найкраща матуся знову була зі мною. Це було схоже на диво.

Я не відходила від неї ані на крок, висіла на ній, мов мавпеня. Увечері я навідріз відмовилася лягати спати у своє ліжечко і влаштувала істерику – погоджувалася спати тільки разом із мамою. Найбільше я боялася, що вона знову піде й залишить мене із цими холодними людьми.

Вона не пішла – ми пішли вдвох.

Я була надто мала, щоб розуміти, що відбувається. Але наступного дня ми поснідали, узяли велику стару валізу й помахали всім рукою.

Потім я дізналася, що батьки виставили маму за двері. Гадаю, вона пережила це дуже болісно. Однак у розмовах зі мною завжди виправдовувала їхній вчинок. Так я дізналася, що моя свята мама не така вже і свята. Точніше, зовсім не свята. Але через це вона анітрохи не перестала бути найкращою мамою.

Дід був «правильний», порядний і чесний, його всі поважали. А мама його зганьбила, тому нам довелося піти – щоб не плямувати його світле ім’я.

Відтоді ми жили вдвох. І мені було начхати, що про маму кажуть інші – для мене вона була цілим Усесвітом, величезним дитячим щастям, майже казковою феєю. І головне – нескінченним джерелом любові.

Нам допоміг старий Бажан. Того часу в нього вже було велике прибуткове господарство. Він орендував у наших односельців майже всі земельні наділи, які в пострадянські часи розмежували й виділили мешканцям селища. Тваринницька ферма щороку розширювалася.

Бажан узяв маму кухаркою до робітничої їдальні. Спершу нам дали кімнату в гуртожитку, а згодом сільрада запропонувала в оренду маленьку хатинку, що залишилася після померлої старенької.

Жили ми скромно, але я була щаслива.

У селищі до мами ставилися по-різному. Хтось щиро їй співчував і за змоги підтримував. Але були й ті, хто її не любив, обмовляв, розповсюджував брудні плітки та різну гидоту. Коли я стала старшою, то зрозуміла, що головна мамина проблема – це зовнішня привабливість. 

До неї часто залицяються чоловіки. Через це жінки злилися, заздрили й ревнували. Особливо Людмила Петрівна. Її чоловік оббивав наш поріг, обіцяв розлучитися з дружиною, якщо мама відповість йому взаємністю.

Мамуся, обпікшись у юності, поводилася із чоловіками дуже обачно, через це побудувати повноцінні стосунки в неї не виходило. Лише з одним чоловіком, скільки я пам’ятаю, у неї все було серйозно. Дядько Петро жив із нами кілька років. Мама навіть завагітніла від нього, і точилися розмови про весілля. Але… вона не змогла виносити дитину. І після цього вони якось швидко розійшлися.

Що старшою я ставала, то частіше мені доводилося мати справу з негативом, спрямованим на мене. Я не розуміла, чому мама не переїде до іншого селища чи навіть міста. Кухарі потрібні всюди – знайти роботу не проблема.

Коли я вже була підлітком, то вмовляла її почати нове життя на новому місці, де ніхто про неї нічого не знатиме. Мама завжди відповідала, що боїться залишити мене саму. Спершу я не розуміла, що вона мала на увазі.

А потім у неї знову стався серцевий напад. Її відвезли до обласної лікарні просто з роботи. Цілий вечір я просиділа в кріслі, згорнувшись клубочком, мов паралізована, і не лягала спати – мене душив жах. Було вже досить пізно, коли у двері постукали – дізнавшись, що я сама, по мене прийшов дід. І хай він був байдужим до мене, тієї миті я була рада опинитися з ним.

Я знову жила, як звірятко на тимчасовій перетримці. Але тепер я була досить дорослою, щоби поставитися до цього по-філософськи.

Мама просила мене слухатися бабусю з дідусем і допомагати їм – і я бездоганно виконувала всі її прохання, щоб не засмучувати.

Я заприсяглася собі – коли виросту і стану самостійною, неодмінно заберу маму до іншого місця – де на нас не дивитимуться вовком і не ненавидітимуть за гріхи, яких ми не чинили.