Розділ 2

– Забери решту, Капустіна.

Тітка Валя, касирка в нашому селищному супермаркеті, кидає дрібні монети на пластикову тарілочку й відвертається до іншої покупниці. Я мовчки забираю решту до кишені куртки, беру буханку хліба і прямую до виходу.

– Стоп! – переді мною з’являється охоронець. – Рюкзак покажи.

Я спалахую. Щоразу на його зміні одне й те саме. Не рюкзак – то кишені… Зазвичай я відкриваю, бо мені нема чого приховувати. Але тільки не сьогодні.

– Я же заплатила!

– Я бачив. Рюкзак відкрий.

– Навіщо?

– Подивлюся – і підеш.

Я не розумію – він мені справді не довіряє чи просто хоче познущатися? А може, йому нудно на роботі, тому він до всіх чіпляється?

У селищі є різні люди. Декому з них приносить задоволення принижувати мене. Маму вони теж не люблять, але вона вміє давати відсіч. Тож вони, за словами мами, на мені відіграються через неї.

Раніше я дуже гостро переживала кожен такий епізод, а тепер змирилася. Просто рахую дні, коли поїду звідси до міста.

– Не буду, – кажу я тихо.

Охоронець посміхається:

– А чого так? Є що приховувати?

Цієї фрази вистачає, щоб усі в магазині збудилися і почали підтягуватися ближче до нас, щоб не пропустити цікаву виставу. І, звісно, мене без суду і слідства всі вже визнали винною. 

Вони й без того ніколи за мене не заступаються. А зараз – відкрито стають на бік охоронця, вголос приписуючи мені вигадані гріхи й не стримуючись у висловлюваннях.

Зазвичай я намагаюся уникати конфліктів і не привертати до себе зайвої уваги, тому покірно виконую вимогу охоронця. Але… сьогодні в мене в рюкзаку саморобні засоби особистої гігієни в прозорому пакеті – на нормальні прокладки в мами не було грошей. І я… соромлюся – не хочу, щоб хтось побачив. Бо потім усім селищем це обговорюватимуть. Має ж бути межа нескінченному приниженню…

– Ви не маєте права лізти в особисті речі покупців! – я не сподіваюся домогтися справедливості – у нашому світі її апріорі не існує, але намагаюся бодай якось захищатися.

– Про права заговорила, малолітня злочинниця? Хочеш, щоб я викликав поліцію? Окей, – охоронець демонстративно дістає з кишені мобільний телефон і набирає номер.

Прикидаю, як надовго це затягнеться і чи можу я дозволити собі згаяти стільки часу. Жахливо прикро. Але я ніяк не можу показати йому вміст рюкзака. Інакше я просто помру!

Чекати доводиться близько години, хоча поліційний відділок розташований за квартал звідси. Наряд – чоловік і жінка у формі – приїжджає роздратований. Чи то зляться, що їх відірвали від важливішої справи, чи то просто не в гуморі.

Охоронець наполягає на тому, що він діє виключно за інструкцією – йому здалося, що я щось вкрала, тому він зобов’язаний перевірити мої речі.

Поліціянт дивиться втомленим поглядом. Йому зовсім не цікаво возитися зі мною. Вдаватися в суть він не буде. Але він на службі й на виклик зобов’язаний відреагувати.

– Що вона вкрала?

– Звідки я знаю? Поводиться підозріло, – мимрить охоронець, не отримавши бажаної безумовної підтримки від офіцера. – Рюкзак відкривати відмовляється – явно щось приховує.

– Камери дивилися?

– Поки що ні – намагався вирішити по-доброму, але вона відмовилася.

– Рамка спрацювала?

– Ні, я не дав їй до виходу дійти, відразу затримав і запропонував показати сумку.

Поліціянт тихо лається.

– Заяву писатимете?

Я тихо панікую. Бо заява – це серйозно. Мама дуже засмутиться, а в неї хворе серце – їй не можна хвилюватися. Ці легко можуть навісити на мене будь-що. І спробуй доведи, що я не верблюд.

Жінка-поліціянтка вступає в розмову:

– Дівчинко, ти товар оплатила? Чек у тебе є?

– Так.

– Чому рюкзак не показуєш?

Якщо поліція накаже – доведеться відкрити. І тоді весь мій опір виявиться марним. Тільки гірше собі зроблю. Ех, треба було послухатися маминої поради й одразу підкоритися. Але як потім жити?

– Йому – не можу, не хочу.

– Ану, показуй поліції, що вкрала! – суворим тоном наполягає охоронець.

Усе йде до того, що зараз мене змусять не тільки показати, а й висипати весь вміст на загальний огляд. Натовп роззяв уже зібрався чималий. Ще й касирка підливає олії у вогонь:

– Ось! А я завжди казала, що яблуко від яблуні недалеко падає. У матір вона вся! Така сама…

Далі йде набір нецензурних слів. Охоронець намагається звинуватити мене в крадіжці, але зі словесного поносу, що ллється з рота тітки Валі, я доходжу висновку, що головна причина зовсім не в маминому кримінальному минулому. Касирку набагато більше хвилює, що мама – вродлива, і багато чоловіків на неї задивляються. Тому в селі поширюють неприємні плітки, ніби вона спить з усіма підряд, ще й за гроші. Але це, звісно, зовсім не так. Інакше я б не ходила раз у раз голодна і не малювала б вручну контурну карту…