1.2

Я дихаю на замерзле скло мікроавтобуса й нігтем розчищаю собі віконце, щоби бачити краєвиди. За вікном простягаються поля, припорошені снігом. У салоні пахне ковбасою – хтось із наших уже дістав домашні бутерброди.

Автобус м’яко погойдується на вибоїнах. Новенький «мерс» виділив батько Германа Бажана, щоб відвезти нашу команду на обласну олімпіаду в Одесу. Його ферма – офіційно серед спонсорів нашої гімназії.

Я досі не до кінця вірю, що їду. На районному етапі я набрала найбільше балів. Дашка потім клялася, що бачила в Людмили Петрівни аркуш із результатами: у мене було найбільше. Але в підсумковому протоколі мені трохи зняли за оформлення карти та «неповний висновок». Сперечатися було марно. Головне, що другого місця вистачило, щоб потрапити до команди на область.

Людмила Петрівна сидить на передньому сидінні поруч із водієм. Вона повертається, оглядає салон, зупиняє погляд на мені.

– Капустіна, ти чого так вчепилася в цю олімпіаду? – голос у неї різкий, перекриває гул мотора. – Невже справді збираєшся вступати до університету?

Я завмираю. Усі в мікроавтобусі замовкають і повертаються до мене. Я не встигаю відповісти, як вона вирішує продовжити свій глузливий монолог.

– Там, знаєш, одного бажання замало. Потрібні репетитори, гроші на книги з тестами та пробний ЗНО. І не тільки з географії, а й з української та математики. І навіть якщо вступиш, з тобою там не будуть няньчитися. Це тобі не школа. Там платити треба багато й регулярно. Знаєш, скільки коштує на місяць один гуртожиток?

Щоки починають горіти, ніби до них приклали праску. Стає спекотно і критично бракує повітря.

Я розумію, про що вона говорить, але я вже все прорахувала, і в мене є план. Я влітку піду працювати на ферму. У сезон там можна непогано підробити – на оплату гуртожитку й на перший час має вистачити. А з вересня я відразу почну шукати роботу в місті.

Дашка, що сидить поруч зі мною, злобно сопе. Вона різко розгортає карамельку і впихає цукерку мені в рот.

– Не слухай її, – шепоче подруга мені на вухо, поправляючи зсунутий шарф. – Ти з усім впораєшся і їм усім ще покажеш. Головне – біжи вперед і ні на кого не озирайся.

Не легшає, але Дашкине плече, щільно притиснуте до мого, трохи зігріває.

До околиці міста ми добираємося хвилин за тридцять, а потім ще стільки ж тягнемося до центру – через світлофори та затори.

Будівля ліцею, де проходить олімпіада, здається величезною. Це цілий сучасний навчальний комплекс. У них навіть басейн є! 

У холі товпляться діти з інших шкіл. Нас реєструють і розподіляють по кабінетах. Хвилювання зашкалює, але щойно я пробігаю очима перші рядки завдань, паніка починає відступати.

У першому блоці – економічні райони, структура ВВП, демографічні кризи. У другому – клімат. Я відразу бачу підступ у завданні про океанічні течії: можливо, хтось забуде, як холодна Перуанська течія впливає на опади на узбережжі, а я пам’ятаю. На контурній карті я акуратно штрихую зони, підписую назви річок і хребтів дрібним друкованим шрифтом, щоб ніхто не зміг причепитися до оформлення.

Географія – це моя територія. Тут усе підпорядковується суворій логіці природи. Міста не будуються у випадкових місцях, у всьому діє порядок і причинно-наслідкові зв’язки. Я пишу, закреслюю на чернетці, рахую пропорції. Час пролітає непомітно.

Після завершення виходимо в хол. Навколо гамірно, хтось голосно сперечається про щільність населення. Я знаходжу в натовпі Дашку.

– Ну як? – вона хапає мене за лікоть.

– Начебто, майже все вирішила, – обережно відповідаю.

Людмила Петрівна, що стоїть неподалік, чує це і їдко коментує:

– Ну-ну, подивимося.

Вона не вірить у мене. Дивна людина. Вона чомусь вважає, ніби розум і перспективи є тільки в багатих, а бідні приречені мити підлоги й варити борщі. Але історія знає чимало прикладів, коли бідняки досягали висот у науці. А на академічні титули й світове визнання я не претендую. Але й бути як моя мама – не хочу.

Коли всі наші збираються, виявляється, що нам доведеться чекати кілька годин до оголошення результатів. Вона веде нас обідати в кафе. 

Діти радісно галасують – усі зголодніли. А в мене… як завжди, немає грошей. Причому зовсім немає – навіть чай купити я собі не зможу.

Нерішуче зупиняюся біля гардероба. Дашка обертається:

– Ти чого застрягла? Ходімо!

– Я не голодна, – кажу я якомога спокійніше, хоча від запаху їжі зводить шлунок. – Я поки що прогуляюся. Ви йдіть.

– У сенсі прогуляєшся? Там вітер крижаний! У тебе немає грошей? – нарешті до неї доходить.

Дашка теж із небагатої родини. Її батько – комбайнер, а мама – вчителька молодших класів. Вони живуть без надмірностей, від зарплати до зарплати. Але їй завжди купують новий одяг і виділяють бодай трохи кишенькових грошей.

Подруга тягнеться до сумки, а я відсахуюся. Тільки б вона не почала пропонувати гроші при всіх… Я тиснуся до виходу.

– Дівчата, проходьте швидше, замовлення потрібно зробити централізовано. Мій батько оплачує обід на всіх. Адже він сьогодні спонсор нашої участі в олімпіаді…