Розділ 1

За десять років до подій Прологу

Людмила Петрівна повільно гортає стос наших контурних карт, ніби спеціально тягне час, і монотонно зачитує оцінки.

– Бажан – дванадцять. Як завжди, молодець.

– Кравченко – одинадцять. Може, тобі точилку подарувати, щоб лінії були тонші та охайніші?

Хтось із дівчаток хихикає.

– Мороз – десять. Підписи треба робити акуратніше. І розфарбовувати, розфарбовувати ретельніше.

– Попроси свою малу допомогти – вони якраз у першому класі тільки те й роблять, що розмальовками розважаються, – єхидно коментує Кравченко.

Над дошкою потріскує лампа. Я дивлюся у вікно, на голі гілки тополі, і намагаюся не дихати. Хоч би вчителька прийняла мою роботу без своїх улюблених принизливих коментарів.

– Капустіна…

З тону я вже здогадуюся, що зараз буде боляче, але подумки молюся, щоб вона просто назвала мою оцінку й перейшла до наступної роботи.

Людмила Петрівна з огидою бере мій аркуш за самий куточок, піднімає його високо над столом і злегка струшує.

– Капустіна, це що? – обличчя спотворюється так, ніби вона тримає за хвіст щонайменше мертву мишу, а не саморобну контурну карту промисловості Великої Британії.

– К-контурна карта, – видавлюю, відчуваючи, як зрадницьки тремтить голос.

– Невже? Ти впевнена? А мені здається, що це – туалетний папір. То що це?

Останні слова вона вимовляє підвищеним тоном. Я ковтаю тугу грудку в горлі. Серце боляче стукає об ребра.

– Ви сказали минулого разу, щоб я намалювала карту, якщо в мене її немає… Ось я і намалювала. І все розфарбувала та позначила за завданням.

Людмила Петрівна дивиться на мене так, ніби я справді сказала щось ненормальне.

– Ти що, дурна? – запитує голосно. – Може, тоді краще гроші намалюєш? Може, за них тобі в магазині контурну карту продадуть?

Із задньої парти лунає гучне пирхання і вульгарний коментар. Клас вибухає сміхом. Я сиджу прямо, намертво вчепившись побілілими пальцями в край парти. Обличчя і вуха горять так сильно, що хочеться закритися руками, зникнути, провалитися крізь підлогу.

Я не сперечаюся, не огризаюся – удаю, що мені дуже цікаво розглядати подряпини на дерев’яній стільниці.

Що я можу зробити, якщо мама не здала гроші на цю кляту контурну карту? Тоді на батьківських зборах збирали гроші на все на світі – підручники, зошити, новий принтер класній керівниці… На все їй не вистачило.

Вона подумала, що можна буде купити пізніше, але до нашого магазину їх не привозили – треба їхати в Одесу. А там роздрібна ціна кусається, ще й за автобус туди заплатити – надто дорого. Ось і виходить, що вже жовтень, а я досі без цієї клятої контурної карти.

Мама все обіцяє когось попросити, щоб із міста привезли. Але то ніхто туди не їде, то в неї немає вільних грошей…

Минулого разу Людмила Петрівна поставила мені двійку за те, що я не виконала завдання, і запропонувала самій намалювати контури. Я це і зробила! Мама принесла з офісу чернетки, і я весь вечір перемальовувала з карти Даші, а потім креслила за двох. Сиділа до півночі. У підсумку в Даші дванадцять, а в мене…

– Два, Капустіна, – випалює вчителька, кидаючи мій аркуш на стіл. – Такими темпами в атестаті в тебе нічого доброго не вийде.

– А їй і не треба! Вона вступати не буде. Щоб мити підлоги й робити мінет, вища освіта не обов’язкова, – брутально іронізує Кравченко.

Лунає дзвінок. Усі з галасом підхоплюються, збиваються в купу біля вчительського столу, розбираючи свої карти – сьогодні нам знову дали в них завдання. Я затримуюся – нібито порпаюся в рюкзаку – чекаю до останнього, щоб ні з ким не зіткнутися біля столу й не почути ще якусь гидоту. Лише коли кабінет майже порожніє, я підходжу, швидко згрібаю свій зім’ятий аркуш із двійкою і запихаю його в рюкзак.

Мені знову нестерпно соромно.

Безвихідна ситуація. Мені ніяк не можна отримувати двійки, оскільки середній бал атестата враховується при вступі, і для мене кожна десята бала матиме значення. З географії в мене завжди були гарні оцінки. Але цього року змінили вчительку – й ось результат.

Я мрію вступити до університету на бюджет, виїхати з селища, знайти в місті підробіток і жити нормально, а не рахувати копійки.

Додому йду швидким кроком. Вітер холодний, пробирає наскрізь. Куртка мені вже замала – рукави короткі, теплий светр під неї не вдягнути. Але я боюся зізнатися в цьому мамі – вона знову плакатиме. Поки що вона, здається, ще не помітила.

У селищі всі про всіх знають. Добрі люди підтримують нужденних. Мамі часто приносять для мене одяг, з якого виросли інші діти. Але минулого року я сильно витягнулася і наздогнала за зростом дівчаток, після яких зазвичай доношувала речі. І що тепер робити?

Вдома нікого немає. Мама після зміни в їдальні прибирає в офісі й приходить пізно.

Увечері зубрю історію. У калитку стукають, мама йде відчиняти, і я чую знайомий голос.

Спочатку вирішую, що мені здалося, – ймовірність появи його високості Германа Бажана в нашій халупі наближається до нуля.