Пролог-2

* * *

Камера готова. Я роблю глибокий вдих, натягую на обличчя найяскравішу усмішку й натискаю на кнопку запису.

– Доброго ранку, мої любі! – бадьоро кажу в об’єктив, спритно натягуючи колготки на пухкенький животик.

Малятко звивається, як вужик, ускладнюючи мені процес.

– Сьогодні ми вбираємо нашу Булочку і їдемо в місто – здавати аналізи й перевіряти оченята перед наступним етапом корекції. Щоправда, наша красуня трохи пручається, оскільки вважає колготки пригніченням особистості. Голі п’ятки їй подобаються набагато більше.

Донька, вчепившись крихітними пальчиками за край трикотажної шапочки, з обуреним пихканням тягне її на лоб, майже закриваючи очі. Вільна ручка торкається телефону. Я м’яко перехоплюю її долоньку, цілую теплі пальчики й, залишаючись у кадрі, підсуваю ближче білий тюбик із яскравим написом.

– Поки ми воюємо з гардеробом, хочу показати вам, чим ми рятуємося, – я видавлюю трохи крему на пальці. – Після початку опалювального сезону шкіра в малечі страшенно сохне. Цей крем нам ідеально підійшов. Вбирається миттєво… Гей, командирко, дегустація в огляд не входить!

Тоня намагається спробувати тюбик на зуб. Я сміюся, забираю крем і вимикаю запис. Три хвилини усмішок у камеру та ненав’язлива реклама оплатять нам сьогодні дорогу до лікарні та частину аналізів.

Я швидко монтую ролик, накладаю музику та натискаю «опублікувати». Телефон майже відразу починає вібрувати від перших вподобайок і коментарів.

Канал я веду щодня ось уже цілий рік. Знімаю, як Булочка усміхається, повзає і намагається ходити, розмазує кашу по столику, заважає мені робити вправи, а потім сама ж регоче голосніше за всіх. Це – свого роду щоденник у сучасному форматі чи звіт щодо розвитку моєї малечі. 

Підписниці люблять переглядати шматочки нашого повсякденного життя і щедро обдаровують мої дописи лайками. Для мене канал – це робота, спілкування і спосіб не випасти з життя. А ще – отримати підтримку від мам, які теж живуть від огляду до огляду й радіють речам, які звичайні люди навіть не помічають. До того ж монетизація каналу приносить трохи грошей, ще трохи – реклама, та донати. 

«Яка чарівна пампушечка!»

«Шапку геть, свободу малюкам!»

«Успішного обстеження, тримаємо кулачки. Ви – молодець!»

«Надіслала трохи, нехай буде вам на дорогу».

Я гортаю стрічку, яка швидко наповнюється коментарями підтримки, поки погляд не спотикається:

«Не розумію, навіщо намагатися обдурити природний відбір? Навіщо таких дітей взагалі витягують? Вони ж і самі не живуть нормально, і матерям життя руйнують, і гроші з бюджету висмоктують, забираючи в нормальних дітей».

«Зачала в п’яному стані хвору дитину, а тепер весь інтернет має тобі допомагати? З якого бодуна?».

Палець машинально змітає коментарі у «Видалені», слідом летить блокування користувачів. Один рух – і образливого тексту немає.

– Лідо, ми запізнимося! – мама заглядає в кімнату, на ходу запихаючи в сумку пачку вологих серветок і запасний дурник. – Знову знімаєш? Давай її сюди.

Вона підхоплює онуку на руки, та відразу тягне до рота бабусине волосся. Мама беззлобно бурчить, перехоплюючи малечу зручніше.

Дорога до міста виснажує. У маршрутці душно, донька сьогодні вередує і ніяк не засинає.

У дитячій обласній лікарні все звично: бахіли, запах хлорки й антисептика, приглушений плач із процедурних, мами з втомленими очима, яскраві плакати на стінах.

У кабінеті офтальмолога Тоня міцно чіпляється за мою шию в пошуку порятунку та обурено морщить носик від крапель.

– За динамікою результат доволі непоганий, – лікарка завершує огляд і вимикає прилад. – Сітківка стабільна.

Я киваю. Моя дитина бачить – і це вже величезне досягнення. Нам пощастило потрапити в оптимістичні відсотки сумної статистики.

– Наступний етап корекції закріпить результат, знизить ризик ускладнень і допоможе їй краще фокусуватися, – продовжує лікарка. – Потрібно використати шанс бачити світ чіткіше. Якщо цього не зробити зараз, ніхто не зможе гарантувати, що далі ситуація не погіршиться. Вона робить позначки в карті.

– Тож діємо за планом. Здавайте аналізи, робіть кардіограму. До третьої години ми отримаємо результати, а я поки підготую папери на операцію.

Я мушу зізнатися, що мені не вдалося зібрати повну суму, а тому навряд чи заплачу за чудодійну технологію, яка з найбільшою ймовірністю зможе нам допомогти. Але я не втрачаю надію…

Залишаю Тоню з бабусею в парку, а сама їду до лікарні, де проходять обстеження та лікування звільнені моряки. Якщо пощастить, то мене пустять до палати або Герман спуститься до мене.

Дурна ситуація – у наш час інтернету та розвитку технологій не мати можливості повідомити людині важливу інформацію або написати кілька слів.

На жаль, Герман не веде соцмережі. Його номер загинув смертю хоробрих разом із моїм телефоном, що розбився та загубився у фатальний день, коли народилася наша донька. Чому він був синхронізований із сімкою, а не з акаунтом, у мене немає пояснень. Можливо, був доданий до контактів надто давно, коли про можливість повноцінної синхронізації всі тільки мріяли.