Пролог

Усі події вигадані. Будь-які збіги є випадковими

Лідія

Моряків з аеропорту везуть до лікарні. Саме там відбудеться їхня зустріч із рідними та друзями, які так за ними скучили.

Це – мій єдиний шанс нарешті повідомити Герману про дитину й попросити про допомогу. Сума для нього, напевно, незначна, але для мене вона – цілий статок.

Слова готую заздалегідь, скорочую, вичищаю майже до сухості й голої суті. Залишаю лише те, що можна встигнути швидко вимовити. В ідеалі – прошепотіти на вухо, щоб сторонні не чули. Але я в розпачі, і мені начхати, хто що подумає.

«Германе, мені треба з тобою поговорити. У нас є дитина. Їй потрібна операція. На неї терміново потрібні гроші».

На останньому реченні я навіть подумки завжди затинаюся. Просити допомоги в людини, яку щойно витягли з піратського полону, дико й соромно. Особливо в присутності його рідних і дружини, після того, як він вимагав зберегти наш зв’язок у таємниці.

Переконую себе, що мені байдуже. Головне завдання – зібрати необхідну суму, а до призначеної дати операції залишилося обмаль часу. Я мушу знайти гроші за будь-яку ціну!

У дворі лікарні гамірно й багатолюдно – зустріти екіпаж після тривалої неволі прийшли не тільки родичі та журналісти, а й просто знайомі. Охорона намагається навести лад, натягує стрічку, просить людей відійти назад і звільнити прохід.

Натовп тісниться, відступає і на деякий час затихає, а потім знову починає гудіти й штовхатися вперед.

Деякі люди мені знайомі – одні приходили на регулярні мітинги на підтримку захоплених моряків, з іншими я зустрічалася в агентстві.

Жінка в темному пуховику ліворуч дивиться на мене впритул, а потім відвертається.

– ... з крюїнгу, – долітає її коментар. – Та сама.

– Прости, Господи, – підтакує їй інша.

Не знаю, чому вони всі так накинулися на наше агентство, а заодно й на мене. Хіба ми могли передбачити те, що станеться? Хіба це ми відправили екіпаж небезпечним шляхом? 

Ольга здалеку привітно киває, потім підходить ближче.

– Лідо, як життя?

– Ну, так, більш-менш… – відповідаю невизначено.

Колись я вважала, що ми з нею подружилися. Але це виявилося ілюзією.

Кілька формальних фраз – й Ольга йде привітатися з кимось іншим. Хтось у натовпі радісно повідомляє, що автобус з екіпажем покинув аеропорт і скоро буде тут. Люди навколо оживають. Багато хто плаче, журналісти охоче беруть у присутніх інтерв’ю.

Ми всі дуже довго чекали. І, нарешті, наша заповітна мрія стала реальністю – моряки повертаються додому.

Великий білий автобус заїжджає на стоянку лікарні. Натовп рухається вперед, стискаючи мене з усіх боків. Люди хвилюються, аплодують, вигукують привітання.

– За стрічку, будь ласка! – охоронець зривається на хрип, упираючись спиною в людей. – Назад! Звільніть прохід!

В обличчя лізуть чужі плечі, куртки, підняті для знімання телефони. Двері автобуса відчиняються з коротким шипінням. Перший моряк виходить, і до нього одразу кидаються дружина та син.

Я, здається, перестаю дихати. Я і радію безмежно, що цей жах успішно завершився, і жадібно вишукую Германа – мені не терпиться його якнайшвидше побачити. Водночас душить сором, що мені доведеться випрошувати в нього гроші, і зводить із розуму страх, що мені не вдасться до нього прорватися і бодай коротко поговорити.

Його батьки стоять неподалік від автобуса. Тато помітно нервує – знімає окуляри, протирає скельця, знову одягає – і так по колу. Мама завмерла поруч, щільно стиснувши губи.

Аллу – дружину Германа – я не бачу. Однак це не означає, що її тут немає. Можливо, її закривають від мене люди. Але є надія, що вона залишилася вдома з дитиною. Це трохи полегшило б моє завдання. Перед нею навіть парою слів перекинутися було б проблематично.

Хвилююся, як відреагує на моє прохання сам Герман. Я порушила дану йому обіцянку – виходила на мітинги з плакатами, на яких писала його ім’я. І хоча, бачить Бог, я жодного разу нікому нічого про нас не розповідала і жодна душа не знає, що він – батько моєї малечі, для багатьох наш зв’язок був очевидним.

Ідеально було б поговорити з ним тет-а-тет – спокійно, без свідків. Але, боюся, іншого разу мені не випаде.

Моряки виходять в однакових спортивних костюмах. Ступивши на землю, вони потрапляють в обійми близьких, а за кілька хвилин прямують до будівлі лікарні.

Я протискаюся трохи ближче, щоб мати можливість підійти до Германа разом із батьками, щойно він опиниться на вулиці.

Нарешті я його бачу! Він схуд, обличчя загострилося. Поліна Вікторівна першою кидається до сина, обіймає його, цілує і плаче. Неможливо уявити, що вона пережила за півтора року невідомості та хвилювань. Олександр Григорович стоїть поруч, торкається Германа за плече, щось каже, але через шум і відстань слів не розібрати. Алли немає або її, як і мене, відтіснив натовп.

Я роблю ривок у бік Германа, ловлю просвіт між спинами й, майже досягнувши цілі, впираюся в охоронця, який мене не пускає.