5

Це ж треба було так статися, що Поля написала саме йому. Він досі не міг повірити, що це лише збіг. Хоча радів, звісно, що перед ним сиділа симпатична шатенка з прямим волоссям до плечей та щирою усмішкою, що зачіпала найпотаємніші струни душі. Саме тому Дмитро й згадав ті давні почуття, які так і не наважився відкрити Поліні.

— Але… чому ти мовчав? — в її очах з’явилися смуток і печаль. 

— Я… не знаю, — він знову сховав погляд, — мені здавалося, що така вродлива дівчина мене одразу ж пошле лісом. А потім… потім була Дарина і…

Ділитися тими почуттями було важко, Діма не любив розхристувати свою душу. Але це ж Поліна…

— І ти забув мене, — сумно закінчила дівчина. 

— Я не знаю навіщо почав із нею зустрічатися. Можливо, просто хотів довести собі, юному дурневі з гарячою кров’ю, що мені під силу добитися будь-яку дівчину. Навіть ту, яка категорично відмовлялася мене цілувати.

Чоловік важко зітхнув, втомлено потер очі однієї рукою. У шістнадцять у його голові творилося казна-що. 

— Найцікавіше те, що я ж і Дарину образив, — щиро зізнався, але насмілитися поглянути в очі цій прекрасній дівчині так і не зміг. — Добре, хоч вистачило клепки не робити дорослих дурниць... Після того ми так і не розмовляємо. Скільки років пройшло…

Офіціант приніс замовлення й знову залишив їх удвох.

— Я теж була в тебе закохана.

Він не зміг приховати свого здивування. Ані в погляді, ані в теплій усмішці. 

— Ти жартуєш, — захитав головою.

— Анітрохи!

Поліна теж задоволено усміхалася. Була такою ніжною, чарівною, що Дімі раптом так захотілося її поцілувати… Що він і зробив, схилившись над столом. Вуста дівчини нагадували найніжніший десерт, точно амброзію. Їх хотілося цілувати нескінченно. Але провівши обережно пальцями по її щоці, Діма відірвався від теплих солодких губ. Поглянув зблизька в задурманені очі, зловив її дихання. І тільки потім відкинувся на спинку дивана. 

Шалене бажання зародилося разом із поцілунком, вирувало в тілі, ганяло венами й просило дати бажане. Але Діма так не хотів. Принаймні не одразу. Досить уже помилок родом з юності.

— Це так несподівано, — щоки дівчини вкрились рум’янцем, але вона все одно дивилась Дімі в очі. І він бачив у них те ж, що й сам відчував. 

— Вибач, — усміхнувся, — не зміг стриматися. Але якщо ти проти несподіванок, то…

— Ні, я не проти! — засміялась вона, беручись за їжу. — Не проти отаких от…

Діма й собі став їсти улюблену пасту з морепродуктами. 

— То що там із твоїм колишнім? Сподіваюся, що він таки колишній.

— Ох, не нагадуй! — відмахнулась вона. — Він мудило! Краще скажи, чим ти займаєшся? Ти, здається, на юриста навчався?

— Промах. Готельно-ресторанний.

— Он як! І як тобі цей ресторан? 

Це запитання змусило Діму засміятися. Його думка була занадто суб’єктивною.

— Найкращий у столиці. 

— Ти тут працюєш? — здогадалась вона. — О, ні, тільки не кажи, що ця мережа твоя…

— Ні, не моя, — він не припиняв сміятися, — я лише генеральний директор. А власників у неї декілька і їм не до ресторанів.

— Вау! — вона була в захваті. — Ти, мабуть, багато працюєш.

— Є таке, — кивнув і вирішив змінити тему. — Часто ти до батьків навідуєшся?

— Не часто. У нас не дуже хороші стосунки… А ти?

Поки Діма розповідав про свою сім’ю, прийшло розуміння, що Поліна сподобалася б його мамі. Тим паче, що вони уже були знайомі. 

Вони розмовляли понад годину, сміялися, жартували, згадували шкільні роки. Шалені вчинки Діми й Полінину любов до музики. Згадували, як усі дівчата божеволіли від молодого історика, який потім, через роки, одружився на тій самій Дарині. 

Здавалося, цей затишний вечір для Діми змінив усе життя. Навіть якщо в них із Полею нічого не вийде. 

О пів на десяту їх попросили покинути заклад.

— Шкода, що побачення так швидко скінчилося, — з жалем промовив чоловік, допомагаючи Поліні одягнути пальто. Йому не хотілося відпускати цю чарівну дівчину. Тільки не тоді, коли він починав закохуватися в неї заново.

— Так, шкода.

— Я відвезу тебе додому.

Напрошуватися в гості не став, але десь глибоко в душі жевріла надія на таку пропозицію зі сторони дівчини. Тільки от Поліна мовчки кивнула.

Майже пуста дорога не забрала в них багато часу, за десять хвилин автівка спинилася біля дому Поліни. Діма не спішив прощатися, заглушив двигун. Дівчина теж залишалася сидіти.

У салоні була напівтемрява. А ще витало щось невловимо чарівне, що так і притягувало їх одне до одного. Принаймні Діма це відчував усім своїм тілом.

Повернувшись до дівчини, обперся на руку й став її роздивлятися. Вона була прекрасною, вродливою і зовсім не виглядала на свої тридцять два. І як тільки її колишньому вистачило розуму ображати таку незрівнянну красуню?