5

Це ж треба було так статися, що Поля написала саме йому. Він досі не міг повірити, що це лише збіг. Хоча радів, звісно, що перед ним сиділа симпатична шатенка з прямим волоссям до плечей та щирою усмішкою, що зачіпала найпотаємніші струни душі. Саме тому Дмитро і згадав ті давні почуття, які так і не наважився відкрити Поліні.

— Але… чому ти мовчав? — у її очах з'явилися смуток, печаль. 

— Я… не знаю, — він знову сховав погляд, — мені здавалося, що така вродлива дівчина мене одразу ж пошле лісом. А потім… потім була Дарина і…

Ділитися тими почуттями було важко, Діма не любив розхристувати свою душу. Але це ж Поліна…

— І ти забув мене, — сумно закінчила дівчина. 

— Я не знаю навіщо почав з нею зустрічатися. Можливо, просто хотів довести собі, юному дурневі з гарячою кров'ю, що мені під силу добитися будь-яку дівчину. Навіть ту, яка категорично відмовлялася мене цілувати.

Чоловік важко зітхнув, втомлено потер очі однієї рукою. В шістнадцять у його голові творилося казна-що. 

— Найцікавіше те, що я ж і Дарину образив, — щиро зізнався, але насмілитися поглянути в очі цій прекрасній дівчині так і не зміг. — Добре, хоч вистачило клепки не робити дорослих дурниць... Після того ми так і не розмовляємо. Скільки років пройшло…

Офіціант приніс замовлення й знову залишив їх удвох.

— Я теж була в тебе закохана.

Він не зміг приховати свого приємного здивування. Ані в погляді, ані в теплій усмішці. 

— Ти жартуєш, — захитав головою.

— Анітрохи!

Поліна теж задоволено усміхалася. Була такою ніжною, чарівною, що Дімі раптом так захотілося її поцілувати… Що він і зробив, схилившись над столом. Вуста дівчини нагадували найніжніший десерт, точно амброзію. Їх хотілося цілувати нескінченно. Але провівши обережно пальцями по її щоці, Діма відірвався від теплих солодких губ. Поглянув зблизька у задурманені очі, зловив її дихання. І тільки потім відкинувся на спинку дивана. 

Шалене бажання зародилося разом з поцілунком, вирувало у тілі, ганяло венами й просило дати бажане. Але Діма так не хотів. Принаймні не одразу. Досить уже помилок родом з юності.

— Це так несподівано, — щоки дівчини вкрились рум'янцем, але вона все одно дивилась Дімі в очі. І він бачив у них те ж, що й сам відчував. 

— Вибач, — усміхнувся, — не зміг стриматися. Але якщо ти проти несподіванок, то…

— Ні, я не проти! — засміялась вона, беручись за їжу. — Не проти отаких от…

Діма й собі став їсти улюблену пасту з морепродуктами. 

— То що там з твоїм колишнім? Сподіваюся, що він таки колишній.

— Ох, не нагадуй! — відмахнулась вона. —  Він мудило! Краще скажи, чим ти займаєшся? Ти, здається, на юриста навчався?

— Промах. Готельно-ресторанний.

— Он як! І як тобі цей ресторан? 

Це запитання змусило Діму засміятися. Його думка була занадто суб'єктивною.

— Найкращий в столиці. 

— Ти тут працюєш? — здогадалась вона. — О, ні, тільки не кажи, що ця мережа твоя…

— Ні, не моя, — він не припиняв сміятися, — я лише генеральний директор. А власників у неї декілька і їм не до ресторанів.

— Вау! — вона була в захваті. — Ти, мабуть, багато працюєш.

— Є таке, — кивнув і вирішив змінити тему. — Часто ти до батьків навідуєшся?

— Не часто. У нас не дуже хороші стосунки… А ти?

Поки Діма розповідав про свою сім'ю, прийшло розуміння, що Поліна сподобалася б його мамі. Тим паче, що вони уже були знайомі. 

Вони ромовляли понад годину, сміялися, жартували, згадували шкільні роки. Шалені вчинки Діми й Полінину любов до музики. Згадували, як усі дівчата божеволіли від молодого історика, який потім одружився на тій самій Дарині. 

Здавалося, цей затишний вечір для Діми змінив усе життя. Навіть якщо у них з Полею нічого не вийде. 

О пів на десяту їх попросили покинути заклад.

— Шкода, що побачення так швидко скінчилося, — з жалем промовив чоловік, допомагаючи Поліні одягнути пальто. Йому не хотілося відпускати цю чарівну дівчину. Тільки не тоді, коли він починав закохуватися у неї заново.

— Так, шкода.

— Я відвезу тебе додому.

Напрошуватися в гості не став, але десь глибоко в душі жевріла надія на таку пропозицію зі сторони дівчини. Тільки от Поліна мовчки кивнула.

Майже пуста дорога не забрала в них багато часу, через десять хвилин автівка спинилася під домом Поліни. Діма не спішив прощатися, заглушив двигун. Дівчина теж залишалася сидіти.

В салоні була напівтемрява. А ще витало щось невловимо чарівне, що так і притягувало їх одне до одного. Принаймні, Діма це відчував усім своїм тілом.

Повернувшись до дівчини, обперся на руку й став її роздивлятися. Вона була прекрасною, вродливою і зовсім не виглядала на свої тридцять два. І як тільки її колишньому вистачило розуму ображати таку незрівнянну красуню?

— Ти мене пропалиш поглядом, — сказала захриплим голосом, дивлячись на його губи…

 І йому знесло дах. Діма одразу ж став цілувати дівчину палко, нестримно. Він навіть не міг пригадати, коли востаннє відчував такий потяг.

Але всьому існує межа і коли він до неї дійшов, то одразу ж припинив поцілунок і, прикривши повіки, притулився своїм чолом до Поліниного. 

— Ти мене приворожила, — засміявся, — чаклунка моя…

— Ходімо до мене, — прошепотіла дівчина тихо-тихо. 

Він хотів відмовитися. З Поліною не варто нікуди спішити.

— Якщо не погодишся, я зустрічатиму Новий рік сама, — її голос був занадто благальним, аби відмовляти.

— Хіба можу я розчарувати мою чаклунку?