4

Дівчина поклала долоні на обличчя, не вірячи, що це її однокласник. Скільки ж вони не бачилися? Десять років? П'ятнадцять? Ні, напевно таки десять. Адже на одну зустріч однокласників він  прийшов.

— Повірити не можу! — емоційно сказала вона. — Дімка Донін! Це справді ти?

Чоловік дивився на неї світло-карим вкрай здивованим поглядом і усміхався не менш радісно ніж вона сама. Він був гарним, привабливим. Мав темне волосся, легку щетину й світло-карі очі. Поліна закрила обличчя руками! Господи, вона ж саме таким собі його уявляла! Але нічого дивного, він же був її першим коханням…

— Поліно, скажи, це якась магія? — він підійшов ближче, змушуючи всередині все розтанути. — Чи ти просто взяла мій номер у батьків?

Дімка не сердився, він щиро дивувався. Вона й сама була не менш вражена.

— Таки магія, — захитала головою і засміялася. А потім не втрималася та обійняла Дімку, вдихаючи приємний аромат чоловічих парфумів. В низу живота приємно залоскотало. Не хотілося відпускати Діму, але й виснути на ньому було б непристойно.

— Ну що ж, прекрасна незнайомко, — усміхнувся, дивлячись згори вниз та простягаючи троянди, — це тобі. Пропоную знайти якесь затишне місце, поки вони ще відчинені. 

Діма взяв її руку й повів до дверей. Поліні здавалося, що це сон. Ще зранку вона плакала через зраду Богдана, а ввечері серце аж співало від щастя, згадуючи шкільні роки. 

Як же їй подобався Дімка, красунчик і головний зірвиголова класу. Вона таємно кохала його кілька років, аж поки він не почав зустрічатися зі своєю сусідкою Дариною. Тоді Поля вперше дізналася, що таке розбите серце. 

Донін привів її до розкішного дорого авто, допоміг сісти, поклав квіти на заднє сидіння. Сів сам і вони одразу ж рушили. 

— Розповідай, Полінко, де ти зараз? Ким працюєш? 

Попри те, що Діма дивився на дорогу, радісна усмішка все одно не сходила з його лиця. Від цього і їй хотілося посміхатися.

 Хоча дівчина почувалася трохи незручно через те, що так прибралася. Вибрала свій найкращий одяг – брендові сині джинси з високою талією, блакитну блузку, чобітки на високій платформі й довге пальто. В той час як Діма був одягнений дуже просто.

— Я в страховій фірмі зараз, "Карпо", можливо, чув.

— Звісно ж чув, особисто з нею співпрацюю. Куди хочеш піти?

Улюблених закладів у столиці Поля мала не багато і один з них вони саме проїжджали повз.

— "Бабине літо"! — радісно показала у вікно.

Діма не дуже зрадів, але все ж пригальмував. 

— Тобі не подобається ця мережа? — засмучено спитала Поліна.

— Що ти, навпаки. Просто набридла вже. Ходімо, — він усміхнувся й вийшов з авто, швидко оббіг його спереду й відчинив Поліні двері. 

Його рука, яку він простягнув дівчині, виявилася дуже теплою. Її не хотілося відпускати, а навпаки, притиснути до серця, переплівши пальці. Але Діма відпустив долоню дівчини першим. 

В ресторані панувала новорічна атмосфера. Лунала різдвяна музика, пахло глінтвейном та хвоєю. Скрізь світилися теплі білі вогники, а в кутку стояла пухнаста жива ялинка, всипана червоними іграшками та сріблястими блискітками, що відбивали тьмяне освітлення.

— Добрий вечір! З прийдешнім! — їх одразу ж зустріла приємна дівчина. — Бажаєте столик на двох?

Вона більше зверталася до Діми, захоплено дивлячись на спутника Поліни. 

— Так, на двох, — усміхнувся він їй, — але ми сядемо біля вікна, в куточку, там почуватимемося зручно.

— Звісно, як бажаєте, — кивнула дівчина й показала рукою, аби вони йшли вперед.

В тому тихому куточку було справді затишно. Неяскраве світло створювало особливу атмосферу, яка додавала інтимності. 

Вони сіли одне навпроти одного, Поліна взялася дивитися меню, а Діма одразу ж зробив замовлення. 

— Ти бував тут раніше? — поцікавилася Поліна, коли офіціант нарешті залишив їх наодинці.

— Бував, — усміхнувся таємничо, не зводячи з неї зацікавленого погляду.

— Так дивишся, ніби… Ніби перед тобою не я, а якась відома особистість.

Діма розсміявся, відвів нарешті погляд, став дивитися у вікно. Тепер Поліна могла помилуватися його прекрасним профілем, очима, які її зачаровували, ідеальною зачіскою та гарними чоловічими руками, що визирали з-за рукавів. 

— Просто згадую школу, Полінко, — сумно заговорив він. — Ти знала, що я був у тебе закоханий дуже довго?

Дівчина завмерла, не в силах сказати і слова…