3

Задумливо постукавши пальцями по столі, Дмитро підвівся. Незнайомка не спішила відповідати. Можливо, вагалася, або просто не зацікавилася ним. Шкода, адже десь глибоко в душі чоловік відчував, що це знайомство не випадкове. 

На годиннику була шоста вечора, в офісі майже нікого не залишилося. Тільки Ліля досі теревенила з кимось телефоном, час від час неприємно хихикаючи. Потрібно було забиратися звідси, поки ще якоїсь роботи не з'явилося. Одягнувши чорне пальто, взявши сумку з документами, поплентався до виходу. Ліля вже одягала свою дорогу шубу. 

— О, і ви вже йдете? — усміхнулася, обтягуючи блузку й тим самим збільшуючи декольте. — Можливо, підкинете мене до метро? 

Ліля завжди була напористою, навіть дещо нахабною. Таких жінок Діма не любив. Але симпатичне обличчя разом з округлими формами все ж радували око. Можливо, якби вона не була його підлеглою, він обов'язково підпустив би цю дівчину до себе, провів би одну-другу ніч. Але не більше.

Тільки но хотів погодитися підвезти секретарку, як на телефон прийшло повідомлення. Він його дуже чекав, тому безпардонно поліз до кишені й став читати.

"Насправді до літа залишилося не багато, але чекати я Вас не змушу. О сьомій тридцять, біля ялинки на центральному залізничному вокзалі. Не спізнюйтеся, будь ласка! Мурчик не любить, коли я пізно повертаюся додому. І візьміть із собою щось таке, аби я могла Вас упізнати!"

Губи самі розпливлись у широченній усмішці. Серце радісно забилося, розносячи тілом тепло. Здавалося, він ніколи ще не почувався таким окриленим та везучим. 

"У мене будуть троянди. Які Ви любите?"

"Червоні, звісно ж. Це колір кохання!" — одразу прийшла відповідь.

Стиснувши телефон у руці, він переможно усміхнувся.

— Дмитре Олександровичу! — нагадала про себе Лілія. — То як, підвезете?

Глянув знову на дівчину, посмішка якої була вже не такою радісною, як спочатку, прокрутив у голові варіанти розвитку подій, де секретарка могла почати ставити незручні питання щодо його особистого життя. Або й взагалі натякати на стосунки. Вирішив відмовити, тим паче, що йому було не по дорозі, а часу аби заїхати додому, переодягнутися й купити троянди залишилося не так вже й багато. 

— Вибач, Лілю, але мені в інший бік, до того ж я поспішаю. З прийдешнім!

— І Вас, Дмитре Олександровичу! — кисло відповіла дівчина й відвернулася до дзеркала. 

За той час, поки Діма знаходився в офісі, снігу намело ще більше. Дороги майже пустували, але через те, що їх ніхто не прибирав, їхали всі повільно. Однак йому й тут щастило. Його не затримав жоден світлофор чи пішохід, які зазвичай любили невчасно вискочити на дорогу. Навіть ліфт в домі і той чекав чоловіка на першому поверсі. 

Швидко переодягнувшись у зручні чорні джинси та улюблену синю толстовку, він накинув куртку, взув черевики та знову спустився вниз. 

Квітковий магазин, що знаходився за рогом, досі був відчиненим. Він купив оберемок найкращих червоних троянд і поїхав назустріч своїй незнайомці. 

Залізничний вокзал майже пустував, лише поодинокі пасажири чи прості перехожі снували туди-сюди. Ялинка була гарною, сяяла різнобарвними вогнями. Біля неї Діма й став. Здоровенний годинник, що висів над дверима, показував сьому тридцять. 

Відчував приємне хвилювання, чомусь очікував від цієї зустрічі неймовірних емоцій. Мабуть, у всьому була винна старенька, яку підвозив ще зранку. Саме вона зарядила його святковим настроєм та передчуттям дива.

Час йшов, хоч і повільно, та дівчини досі не було. Глянув на наручний годинник – пройшло тільки три хвилини. Дістав телефон, щоб написати їй, але за спиною почув приємний голос.

— Діма? 

Ось і вона. Незнайомка…

Повернувся, ще більше хвилюючись, і побачив симпатичну здивовану шатенку з гарними виразними очима.

— Поліна?