2

Поліна вирішила назавжди викреслити його зі свого життя! Таких підлих нікчемних зрадників не можна допускати в Новий рік, нове життя! Богдан міг хоча б не ганьбитися й просто зникнути, але ж натомість він припхався до її дому й чатував, коли дівчина повернеться, аби знову почати розповідати, що все не так, як їй здалося! Аякже! Застати свого нареченого з голою колегою на робочому місці за тиждень до весілля! Звісно ж тут все не так однозначно, як вона для себе вирішила. 

Витерла сльози, наказала собі не ревіти й пішла на кухню, готувати святкову вечерю. Всі подруги та знайомі роз'їхалися по країні хто куди. І тепер її чекав одинокий вечір в компанії Мурчика. Але ж він сонько, до опівночі спатиме без задніх ніг. Гірко. Прикро. Але вона зобов'язана пережити це свято. 

Взявши ножа, Поліна стала завзято кришити овочі на олів'є. Ще вона буде ревіти через того дурня! Він навіть у ліжку був дурним, не те щоб в житті! 

Але хоробрилася не довго, бо майже одразу згадала слова зізнання у коханні, які він їй говорив, пропонуючи одружитися. Кинувши ножа на столицю, закрила обличчя руками й знову стала плакати. 

Такі хвилі розпачу накривали її ще кілька разів. Проте олів'є вона доробила. І качку, що мама з села передала, поставила запікати. Картоплю стушкувала. Зробила малинове желе з ягід, що лежали в морозилці. Поставила на стіл дві тарілки, дві виделки, два келихи. Другий не для Мурчика, ні. То для її майбутнього чоловіка. Якого вона обов'язково знайде в наступному році. Може він навіть уже на шляху до неї!

Тільки от через кілька хвилин знову згадала Богдана й розкисла… Пішла в спальню, лягла на ліжко й вирішила подрімати. До Нового року залишалося ще цілих десять годин! І вона могла дозволити собі відпочити, кінець кінцем.

Прокинулася в темноті й одразу підхопилася на ноги. Невже проспала? Невже пропустила мить, в яку могла загадати бажання? Можливо, це був її останній шанс на щастя!

Але годинник на телефоні, який віднайшла на столі, показував лише шосту вечора, тридцять перше грудня. Видихнула з полегшенням і взялася читати пошту.

Подруги заспамили привітаннями так, що ледве не пропустила повідомлення від якогось Дмитра. Кліпнула, нічого не розуміючи, відкрила діалог. Тоненькі чорні брівки полізли вгору. Виявилося, всю ту гнівну тираду вона надіслала отому Дмитрові, якого навіть не знала. Бо ж у неї не було знайомих з таким іменем. Хіба може ще колись давно, в школі… 

"Люба незнайомко, ви, певно помилилися номером, адже останні п'ятнадцять років я нікому не розбивав серця. Хіба тільки своїй роботі. Але не думаю, що вона насмілилася б написати мені повідомлення. Я намагаюся брати над нею верх. І Мурчика Вашого, до речі, також не боюся."

Читаючи повідомлення, Поліна чула в голові приємний чоловічий голос, який аж лоскотав у грудях. Усміхалася, бо цей чоловік так мило фліртував, що захотілося познайомитися з ним наживо. Вона уявляла його симпатичним, чорнявим, з легкою неголеністю та надзвичайно гарними теплими очима – світло-карими. 

Цікаво, а як так вийшло, що вона написала не Богданові, а саме цьому незнайомцеві? Глянула на номер і здивувалася – помилилася одразу в двох цифрах. Напевно, за сльозами нічого не бачила. 

"Любий незнайомцю, якщо Ви маєте стосунки тільки з роботою, мені дуже Вас шкода. Сподіваюся, що найближчим часом все зміниться і Ви знайдете свою половинку! Вибачте, що помилилась номером. Напевне, це якісь вищі сили змусили мене набрати не ті цифри, аби я не гаяла свого дорогоцінного часу на дурного оленя, недостойного навіть мого мізинчика. А Мурчика даремно недооцінюєте, він дуже грізний у мене."

Відповідь не довелося довго чекати, телефон знову дзенькнув і Поліна захоплено стала читати.

"Мені сьогодні сказали, аби я не чекав до літа. Тож… Чи не погодитеся Ви сходити зі мною на побачення?"

Серце пропустило удар. Поліна відчула страх невдачі. А що як вона знову натрапить на зрадника? Що як цей незнайомець не сподобається їй? Можливо, він старий. Казав ще, що не розбивав серця п'ятнадцять років… Або огидний. Що ще гірше.

Тільки от з іншого боку ніхто ж не забороняв їй призначити побачення в людному місці, глянути на нього здалеку і втекти, якщо не сподобається. 

Набрала повітря повні легені, з шумом видихнула. В кімнату зайшов Мурчик. 

— Ну, що скажеш, друже? Погоджуватися? 

Але улюбленець не відповів, лише подивився на дівчину дуже загадково, як їй здалося. Мабуть, це означало, що треба самостійно приймати рішення.