1

— Хлопче! Хлопче! Ви рукавичку згубили! 

Діма обернувся на жіночий голос і натрапив поглядом на низеньку бабусю, яка повільно пробиралася крізь снігові перемети. Її низьке взуття повністю тонуло в білій перині. Навіть шкода стало цю стареньку. В таку сніжну холодну погоду та ще й вихідний напередодні Нового року хіба сміливці виходили надвір. Ну або ті, кого чекали на роботі. Як Діму.

— Справді! Дякую! Напевно, випала з кишені, коли ключі діставав, — хлопець повернувся й підняв одиноку рукавичку, яка лежала на снігу. Стиснув її у руці й знову поглянув на бабусю, що зупинилася, аби перевести дух. 

— Що ж це за погода така? — зітхнула вона й обтріпала з рукавів та плечей сніг. — То нема нічого, то по коліна. 

— Може вас підвезти кудись? — щиро запропонував.

— Ой, було б добре! А то я вже змучилася брести цими кучугурами! Мені тут недалечко, на Солом'янську.

Діма допоміг старенькій дійти до авто й посадив на переднє сидіння. Чув, що прийшло повідомлення, але не мав звички одразу ж тягнутися до телефона. Якщо хтось мав важливі справи – телефонував.

— Куди ж ви так рано? — спитав, сівши на водійське сидіння. — Чи, мабуть, краще запитати звідки?

— Щороку в цей день їжджу до племінниці, аби привітати її внуків зі святом, бо більше нікого не маю з рідні. А цьогоріч вони поїхали у відпустку, так і не попередивши мене. 

Ще більше стало шкода стареньку. Недбалість родичів дивувала. Як можна бути такими безсердечними?

— Добре, що ти мені трапився, синку! То тепер хоч назад доберуся, як справжня королева.

Діма усміхнувся й став вирулювати на дорогу. Добре, що новенький дорогий автомобіль популярної японської марки з легкістю долав сніг.

— А ти, синку, куди це зібрався? До коханої своєї поспішаєш, напевно?

— До коханої роботи, — усміхнувся зовсім невесело. — Вже понад сім років одружені. Та навіть щасливі.

— Ет, не кажи дурниць! Ця невдячна мегера тебе не покохає. Чого ж дівчини не маєш?

Зазвичай він лише віджартовувався на такі запитання, особливо якщо вони звучали з уст незнайомців. Але цю хорошу бабусю ображати не хотілося. До того ж було щось у ній такого, що притягувало, змушувало проявляти свою власну доброту. Чи то так прийдешнє свято впливало на настрій Дмитра? У будь-якому випадку він відповів щиро, так, як вважав останні кілька років. 

— От через роботу й не маю. Дівчата ж примхливі, їм увага потрібна. А я навіть напередодні Нового Року їду на роботу та повернуся аж під вечір. Почекаю трішки, може літом знайду собі когось, там і роботи менше. 

Дорога була майже пустою, тому до вказаної бабусею адреси залишалося менш як п'ятсот метрів.

— А знаєш, що я тобі скажу? Ти можеш звісно не вірити старій жінці, божевільною обізвати, але маю я одну дивовижну місію в цьому світі – не дивлячись на те, що все життя сама, кого б не зустріла, тому обов'язково щастить у коханні. А ще й в переддень Нового року! Тому, синку, не чекай до літа! Хапай своє щастя міцно руками й нікому не віддавай! Бо хто його зна, кого через пів року зустрінеш. Може й не ту жінку, яка серцю милою стане. 

Слова старенької чоловік слухав з милою усмішкою. Не вірив він у такі дива, але засмучувати жінку не став. Зупинив авто біля старої п'ятиповерхівки, подякував за врятовану рукавичку й погнав на роботу. 

Центральний вхід скляного хмарочоса у центрі міста, де знаходився офіс Діми, уже давно прикрасили гірляндами, іграшками та штучним ялиновим гіллям. До сьогоднішнього дня він абсолютно ніяк не реагував на ці новорічні атрибути, але тепер наче щось змінилося. Десь глибоко в душі жевріло передчуття дива. Воно не було таким сильним, як у дитинстві, але все одно інтуїція підказувала, що неодмінно щось відбудеться.

— Дмитре Олександровичу! — секретарка Лілія з рецепції одразу ж підірвалася на ноги, щойно він увійшов. — Вам обов'язково потрібно переглянути оці папери, — тицьнула в руки кілька аркушів. — Телефонувала Віра Іванівна, просила обов'язково з нею зв'язатися. В конференц-залі вже чекають люди з "Морозка", дуже налаштовані на контракт з постачання їхнього морозива у наші ресторани.

Договоривши, Ліля поправила окуляри, випнула груди з великим декольте вперед і усміхнулася. Вона завжди на нього заглядалася, але Діма вперто її ігнорував. А зараз поглянув, як на жінку, а не підлеглу. Оцінив великі груди, гарну талію без лишніх кілограмів, довгі ноги.

"Ні, не моє щастя!"

— Дякую, Лілю, це все?

— Ні. Ще телефонувала ваша мама, питала, коли ви приїдете.

Діма подумки застогнав, ніби йому шістнадцять, а не тридцять два, і пішов до себе. Мама навмисне телефонувала йому на роботу, аби привернути до себе увагу. Хоча з цього й не було абсолютно ніякого толку. 

Перемовини з майбутніми партнерами тривали кілька годин, після чого чоловік повернувся у свій кабінет, сів у зручне улюблене крісло й втомлено потер очі. Телефон, який залишив на столі, блимав час від часу, сповіщаючи про нове повідомлення. 

Але перед тим він хотів поговорити з мамою. 

— Привіт, Дімко! Привіт, синочку! — зраділа вона. — Як ти там? Відпочиваєш? Ми у сусідів були. Даринка з чоловіком та дітками приїхали. А ти до нас коли збираєшся?

Це питання завжди заганяло його в глухий кут. Робота не давала йому спокою навіть за триста кілометрів від столиці.

— Привіт, мамо! Поки що не планую їхати до вас. Якщо плани зміняться – обов'язково повідомлю.

Настрій жінки трохи згасився, але вона намагалася не подавати знаку. Все розповідала, які ж прекрасні справи у сусідської доньки та її чоловіка. Навіть дещо дратувало таке розхвалювання сімейного життя, але Діма мовчки продовжував слухати. Коли в мами більше не було що розповідати, перекинувся кількома словами з батьком і, привітавши з прийдешнім, поклав слухавку. Видихнув – наступна розмова мала статись не скоро.

І тільки після цього дзвінка дістався до повідомлення, яке висіло у непрочитаних. Адресатом виявився невiдомий номер, без імені та фотографії.