закінчення

Прийшла на знайому вже автобусну зупинку і сіла. Ось зупинився  автобус, відкриті двері запрошували, вона зайшла й сіла позаду. Почуваючи себе в безпеці, задрімала під монотонне гудіння мотора, що заколисувало. Заснула так міцно  так гарно і наснився їй син Андрійко, що біг до неї, а вона до нього, щоб обійняти… І збудилася від дотику руки, що термосила за плече, то був водій автобуса, що приїхав на нічну стоянку і побачив сплячу пасажирку
    Надя злякано проснулася й дивилася на незнайомця. Він щось говорив, щось запитував, щось показував, щось пробував пояснити. Вона не розуміла нічого і розплакалася. Шофер сів поруч, подавши їй паперову серветку, щоб витерла  сльози. Він впізнав її, бачив цю жінку на зупинці, вона там часом сиділа і нікуди не спішила. Щось було в цій жінці, що не давало йому бути байдужим, якась безвихідь що тугою билася в очах, розпач,невимовний страх і біль, -- все це робило її такою незахищеною і вразливою, що він несподівано для себе простягнув їй руку і вивів з автобуса. Він ще не знав, що буде робити, але залишити її тут уже чомусь не міг.
    Вінченцо, показуючи на себе, назвав своє ім'я.  Надя зрозуміла і назвала своє, замучено усміхнулася при цьому крізь сльози.  Вони підійшли до його машини, Вінченцо мав їхати додому. Надя безпорадно озиралася,  їй було страшно і водночас ніяково за свою безпорадність, але вона не мала куди йти, не знала що їй робити. Стояла  і плакала, сльози котилися й котилися, плечі здригалися від надривного стогону, що рвався з грудей. Вінченцо, підійшов до жінки і пригорнув її до грудей, погладив по плечі і повів до машини.
Привіз до своєї квартири, де жив сам, після невдалої спроби жити разом з бувшою нареченою, з якою зустрічався майже чотири  роки. В холостяцькому помешканні було не брудно, але відчувався брак жіночої руки. Відкривши холодильник, почав думати, чим йому нагодувати свою гостю. А Надя, примостившись в куточку на дивані, заснула. Коли Вінченцо заглянув до кімнати і побачив,  що вона спить, то не став її будити. Година була пізня, це був його останній рейс, що закінчувався в одинадцятій годині ночі, а завтра йому треба було знову йти на роботу, щоб підмінити свого товариша.
    Надя не прокинулася, коли він підмостив їй під голову подушку і накрив простирадлом. Лігши в своє ліжко, Вінченцо почав думати про жінку, про те, що йому робити, що з нею сталося… зморений сном, прокинувся вранці від будильника. Надя спала в тій же позі, що він її залишив. Зачинивши двері він вийшов з квартири, залишивши на столі п’ятдесят євро і ключі від квартири. Він розумів, що їй треба щось купити для себе, бо її одежа була брудна.
    Надя прокинулася пізно. Змучене тіло вимагало спочинку і накінець знайшло  його. Сіла й оглянулася, зрозуміла, що вона сама, що в квартирі немає нікого. Зайшла в туалет, в дзеркалі побачила своє лице… Ой, лишенько! Матінко Божа, хто це? На неї дивилася жінка з великими очима, брудна й  немита з брудним волоссям в брудній одежі. З душової кабіни вийшла зовсім іншою. Пошукала щоб щось одягнути і знайшла футболку і старі досить великі шорти. Свої речі попрала. Побачила гроші, але виходити з квартири побоялася. Зробила собі бутерброд, з'їла  запивши водою. Кинула оком по квартирі і заходилася наводити лад. Українська жінка знайде собі роботу. Тихенько мугикаючи Надя прибрала помешкання, що засвітилося чистотою.
Вінченцо вражено зупинився в дверях, не пізнавши ні свою “берлогу”, ні жінку, що стояла опустивши очі. Від несподіванки аж рота відкрив, -- оце так зміни!  Не було вчорашньої зляканої, заплаканої і змученої жінки, -- натомість видів перед собою вродливу й молоду , в його старій одежі, але яку красуню.
    Ось так до Наді прийшло щастя.
    Ось вони йдуть  її найрідніші, -- Вінченцо і їхня донечка Софійка, а старший син вже вчиться в
університеті.
 Вона любила свого чоловіка, і  часто запитувала, як він не побоявся привезти оту бездомну
бродягу до своєї хати. Він сміявся щасливо і завжди відповідав, що долю конем не об'їдеш.
І що вона його доля, що чекала  на зупинці.