1

Іса висміяла б мене за звичку тікати від проблем та людей. Якби знайшла. Та я ж не дурень розповідати їй про стежку до таємної печери.  

Злість на власне чаклунське невігластво вкладаю в жбурляння камінців. Перший, кинутий магією, летить у скелю, розбиваючись на уламки. Більше чаклування не слухається. Другим каменем, запущеним без магії, я поцілюю печері до рота, за вплетену ліанами темряву — і дуже собою пишаюся. Стає байдуже на невдачу з чарами. 

Третій камінець готується летіти вище. Та щойно я підкидаю грудку в долоні... 

— Трясця його матері! Бодай тебе ведмеді пошматували та розтягли в усі куточки лісу, щоб і некромант купи не зібрав!  

Слова, що чуються з печери далі, боляче смикають за вуха. Зо два із них вживав ще прадід, коли прабабка втрачала пильність над магією та впускала щось старому на ногу. Древня відбірна люта лайка. 

В печері хтось ховається. Той хтось — збіса злий. 

Уявляючи химерні сплетіння рисок руни захисту, я відсуваю ліани та ступаю всередину. Лайлива істота у темряві — квіточки у порівнянні з прийдешнім іспитом академії магів.  

Он Ісу там чекають без екзамену — моляться на неї, як на легендарних ельфів, і завбачливо малюють портрет на дошку пошани. Та брата-близнюка генійки в академії знати не хочуть. Бо його хист до магії в дитинстві десь згубився. 

Печера ковтає тіло затишком. Ні огидного аромату сирості в ніс, ні сітки з павутиння у обличчя. За кілька метрів від входу валяється кинутий у темряву камінь, за ним височіє гладенький вівтар. Із вівтаря звисають ноги. 

Підібгавши губу, на мене збайдужіло дивиться дівчина. Мила. Трохи пом'ята, мов після сну. З довгим чорним волоссям, що хвилями спадає за кам’яне підвищення.  

З дівчатами, крім Іси, я давно не мав справ. Увесь час згодовував ненаситній пащеці магії — аби вступити в академію. Щоб покласти кар’єру та багатство до сімейного архіву. Прославити рід. Як робили це прабабка, бабуся та мама. Як збиралася зробити сестра.  

Товариші пускали кпини, мовляв, якщо лишусь цнотливцем до тридцяти, отримаю нарешті шанс опанувати магію. Мій список колишніх чомусь до уваги не брали. 

Незнайомка з печери спершу здається світлим промінчиком у бездонній дірі поневірянь. І зелені очі її горять яскравіше, ніж руна світла. А потім дівчина відкриває рот. 

— Хто, бляха, так будить? Маєш чим поживитися?