11. (Не) треба

Леся

Моє захоплення Артуром зайшло надто далеко, тож я знайшла рішення. Дурне, безглузде, але хоч якесь. Забути про почуття і знайти в його оточенні цікавого хлопця, завести стосунки. Чому ні? Може, це єдиний варіант для мене.

Так мені не доведеться мріяти про втечу у засвіти. Я цілком можу влаштувати своє життя нормально, зустріти хорошу людину, завести сім'ю.

Раніше я фантазувала про різне, але ніколи не думала про одруження і сім'ю. Я не бачила прикладів гарної сім'ї. Моя власна, та, у якій росла, доки соціальні служби не забрали, відвернула мене від бажання вийти заміж і народити дітей. Однак зараз, вливаючись у спокійне, забезпечене життя, знайомлячись з новими людьми, я раптом подумала: чому б мені не спробувати жити, як всі?

Артур теж далека від сентиментів людина, не вірить у кохання і не шукає його, але навіть він збирається створити сім'ю! Я ж теж можу.

Принаймні я переконувала себе спробувати такий варіант, хоч і розуміла його фантастичність. Але коли завела з Артуром про це розмову на вечірці, йому не сподобалось. І мені сподобалось, що йому це не сподобалось.

Дідько, як сказав би він.

Вечірка мені припала до вподоби. Взагалі мені подобається кожна нагода вийти з дому.

І те, що було після вечірки, — спільний готельний номер, теж посмакувало. Схвилювало. Я знала, що не маю шансів навіть на примарний натяк на близькість з Артуром, але лежати поруч з ним в одному ліжку решту ночі — вже багато. Це максимум, який я можу отримати.

От лише зранку він був якимось похмурим.

— Збирайся, їдемо. Чекаю в авто, — тільки й сказав, коли прокинулась.

Весь день Артур займався своїми справами, а наступного ранку знову поїхав до Ужгорода, бо мав ще кілька зустрічей перед судом.

Я переймалась, чи все добре, намагалась вичитати на його лиці хоч якісь емоції, але він був спокійним і непроникним.

— Все гаразд? — спитала, проводжаючи його до дверей.

— Так, не хвилюйся, просто обмірковую справу.

Артур став близько, мить з легкою усмішкою дивився на мене, а тоді поцілував у лоб і додав:

— Поводься чемно. І відповідай на мої дзвінки!

Коли він був таким, я справді уявляла себе його сестрою. Переконувала власну совість, що не роблю нічого поганого, намагалась поводитись як гарна сестра.

Але брехня є брехня.

Мене мучило сумління, і затикала його єдиним аргументом: швидше за все правда нічого хорошого Артуру не дасть.

До того ж у мені говорив страх. "Скажи правду одразу або бреши вічно". Я не сказала одразу, поставилась до ситуації легковажно, думала лише про свою вигоду. А тепер пізно. Якщо скажу, Артур мене заживо закопає. Залишився єдиний шанс — брехня.

Якщо вже не створю свою сім'ю, то, можливо, мине трохи часу, Артур натішиться наявністю сестри, одружиться зі своєю Нікою, і я вмовлю його відпустити мене пожити в Європі. А тоді потихеньку зникну з радарів. Принаймні поки що ідеальнішого варіанту я не бачила.

Я все думала, як стати Олександрою Мельник за документами. Проблема ж була не лише в імені, а й у даті народження. Не сумніваюсь, що Артур пам'ятає, коли день народження його сестри. А от я не пам'ятала. Точно пригадую, що Сашу вітали навесні. Мій же день народження — у грудні. Якщо навіть я зміню ім'я у паспорті, дату народження змінити не вийде. Які шанси, що Артур коли-небудь захоче зазирнути у мій паспорт?

Майже весь тиждень без нього я думала над тим, як мені владнати це питання. А доки голова була зайнята думками, руки займала справами — прибиранням, випічкою, кулінарією. Усі напівфабрикати зникли з холодильника, натомість я забила моризильну камеру варениками, котлетами, сирниками, яких наліпила сама. Не могла не усміхатись, коли уявляла реакцію Артура на це все. Цікаво, він оцінить старання своєї сестрички?

Мені подобалось мріяти про те, щоб оцінив. Я ніколи не робила нічого подібного для Лютого, та й для себе самої — теж.

У четвер Артур виграв суд, а додому повернувся  у п'ятницю ввечері. Зайшов у квартиру з усмішкою, і я кинулась до нього. Заледве стримала себе, просто спокійно цьомнула у щоку, хоч хотілось обійняти. Скучила.

— Вітаю з черговим вдалим судом!

— Вітаєш? Хіба ти не вважаєш, що я займаюсь негідною справою?

Він залишив дорожню валізу і портфель прямо біля дверей і стомлено плюхнувся на диван. Іронічно посміхнувся, і я відповіла в тому ж дусі:

— Вважаю, звісно. Але готова терпіти, доки ця негідна справа дозволяє тобі купувати мені дорогі сукні.

Артур засміявся. Відкинув голову на спинку дивана і запропонував:

— Вип'ємо?

— Пригадується, ти не заохочував мене до міцного алкоголю...

— Наллю вина.

Він послабив краватку і закотив рукави сорочки, а тоді підвівся, дістав з бару пляшку червоного сухого. Його пальці так вправно відкорковували вино, що я мало не почала облизуватись.

Зупинись, Лесю, зупинись.

Темний бордовий напій наповнив келихи до половини. Артур узяв їх і сів поруч зі мною на дивані. Сів так близько, що торкався своїм стегном мого стегна.

— За нас. І за те, щоб у мене було більше успішних справ, які дозволять купувати тобі гарні сукні.

Терпке вино приємно пощипувало язик. Я тримала келих двома руками, надпивала малими ковтками, смакуючи, і не одразу зауважила, як Артур дивився на мене. Його блакитні очі помутніли, задумливий погляд зупинився на моїх губах. Він зробив ще ковток і відставив свій келих. Забрав моє вино і теж поставив на журнальний столик.

— Щось не так?

Я знерухоміла, коли Артур підніс руку і провів пальцем по моїй нижній губі.

— Все так, навіть дуже так, — прошепотів він.

— Тоді що ти робиш?

— Цілую.

Я не встигла зреагувати на його ривок. Він потягнувся до мене різко. Міцна долоня з силою натисла на мою потилицю, а губи наблизились занадто, майже торкнулись моїх. Дивом, здолавши секундний шок, змогла відхилитись. Чула, як затремтів власний голос.