9. (Не) ревнувати

Леся

Найважчою місією для мене у ці дні виявились спроби вгамувати ревнощі. Я не могла спокійно дивитись, як Артур брав Ніку за руку, як вона обіймала його за шию, сама липла, лізла з поцілунками. Але найгірше — стогони пів ночі.

Я слухала гучні охання і ахання замість того, щоб спати. Не звикла до сентиментів, але в ту ніч мені вперше за бозна-скільки часу зробилося жаль себе. Ну чому моє життя таке нікчемне? Чому я потрапила у таку дурну ситуацію? Вдавати ту, ким не є, обрати для себе роль сестри того, хто викликав у мені суперечливі почуття?

Гаразд, не суперечливі. Навпаки, цілком конкретні. Кожен його дотик і кожен погляд відгукувався у мені солодкою млістю в сонячному сплетінні. Я жартувала, щосили поводилась невимушено, але це не допомагало. Коли залишалась наодинці, брехати собі не могла.

Отож пів ночі я слухала стогони, пів ночі жаліла себе і хлюпала носом.

От чому було не дозволити мені піти до Юри? Посиділа б у нього пару годин, доки мій братик зі своєю дівчиною натішилися б одне одним.

Глибоко всередині я раділа, коли Артур скоса дивився на Юру і Славка, що підбивали до мене клинці. Тішилась, коли заборонив йти до Юри, адже так себе проявляли ревнощі. Але також так могла проявляти себе гіперопіка старшого брата.

Мене здивувала пропозиція Ніки піти з нею до дизайнерки. Погодилась лише тому, що це все ж краще, ніж далі сидіти у чотирьох стінах.

Ми опинилися в невеликому салоні в торговому центрі неподалік від площі Ринок. Я, щоправда, не назвала б торговим центром місце на десяток магазинів і з двома чи трьома кав'ярнями, але в старому центрі Львова навряд чи були більші ТЦ.

Я ще зовсім не орієнтувалась у місті, тому просто йшла, куди вела Ніка. Вона, хоч і була немісцевою, але добре вивчила Львів за час кількарічних поїздок до Артура. За її словами, через зайнятість він до неї у Київ приїжджав рідше, ніж вона сюди.

Дизайнерка, до якої ми прийшли, виявилась звичайною дівчиною у футболці й джинсах, виглядала максимум на років тридцять, і це мене здивувало. Я очікувала побачити сорокарічну фешн-ікону в одязі від кутюр і зі сміливим макіяжем — чомусь, уява малювала мені дизайнерів саме так.

— А хто з тобою?

Дизайнерку звали Марта. Вона потисла мені руку, і я збиралась представитись сама, але Ніка випередила:

— Леся, сестра мого хлопця.

У салоні пахло фарбою — напевно, лише недавно було відкриття. На манекенах і вішаках по периметру великої зали висіли сукні різних фасонів, але всі в урочисто-святковому стилі. Мережива, фатин, блискітки говорили самі за себе. У кутку зали була невеличка софа, на журнальному столику і підлозі поруч стояли кілька букетів у кошиках, а ще — світловідбивач як у фотостудіях.

Прийшли фотографка і візажистка, Ніка переговорила про щось з Мартою, і почалось... Нашій інстазірці зробили макіяж, вона змінювала сукні одну за одною, фотографувалась так і сяк. Я весь час сиділа на стільці в іншому кутку зали, лише коли Ніка переодягалась, допомагала їй застібнути блискавку чи поправити волосся.

— Не виходить, — скрушно зітхнула Марта. — Ніби ж твій розмір. Ми ще в інших розмірах цю сукню не пошили.

Ніка міряла чергову сукню, але блискавка на спині не сходилась.

— А фото в ній дуже треба? — запитала, притримуючи сукню на грудях, щоб не сповзла.

— Це фішка цієї колекції, найдорожча з усіх, — відповіла дизайнерка. Вона похитала головою, а тоді зиркнула на мене. — Лесю, може, ти приміряєш? Ти нижча і, здається, трішки вужча у грудній клітці і плечах...

Ніка скривилась від зауваження і, гмикнувши, процідила:

— Навряд чи щось з того вийде, але приміряй.

Коли почула, скільки сукня коштує, мені навіть було лячно її міряти, але врешті погодилась. Чому б і ні? Хіба є щось погане в тому, щоб помилуватись собою у дорогому вбранні?

Чорна у дрібні блискітки сукня лягла так, наче була на мене пошита, не тисла ні у грудях, ні в талії, плавно окреслювала стегна. Ніжна шовкова підкладка буквально пестила шкіру, від приємних відчуттів хотілось замуркотіти.

— Ідеально! — вигукнула Марта. — До твоєї світлої шкіри і світлого волосся неймовірно личить! Та ти у ній принцеса! Сфотографуєшся для нашого інстаграму?

Оце вже ні.

— Вибачте, я б із задоволенням, але не можу.

Доки Лютий не за ґратами, мені краще не відсвічувати і не потрапляти зайвий раз йому на очі, навіть випадково в інтернеті. Нехай мала ймовірність, що він видивлятиметься мене в інстаграмних інтернет-магазинах, але краще цього уникнути. Я боялась, що якщо він мене побачить, та ще й у такому вбранні, передумає і захоче повернути. Ніколи не плекала ілюзій щодо його почуттів до мене, але точно знаю: він досі мене хоче. Тому ні, Артур має рацію, краще мені поки що сидіти тихо. Навіть коли Лютий сяде, я не буду в повній безпеці, бо у нього є вірні пси, які мене всюди дістануть, але поки що про це не хотілось думати.

— Шкода, — зітхнула Марта. — Якщо передумаєш, дай знати. Нам ще знадобиться модель для сайту і сторінок у соцмережах.

З її дозволу я зробила кілька селфі у сукні. Одне надіслала Артуру у відповідь на його чергове повідомлення з запитанням, чи все добре. На мій подив, він запропонував мені купити цю сукню. Я спробувала відмовитись, але він наполіг.

— Я можу купити сукню? — запитала Марту.

— Звісно!

— Купити? — Ніка витріщилась на мене з недовірою.

— Так, Артур каже, щоб купила.

Я показала дисплей смартфона. Її обличчя в цей момент треба було бачити! Вона скривилась, витиснула з себе усмішку і нічого не відповіла, повернулась до примірки.

Ми знову заговорили вже у таксі, коли повертались. Я була з сукнею, Ніка з макіяжем, зачіскою і не в настрої.

— Він тішиться тобою, як новенькою, щойно купленою, забавкою. Тому одягає, балує й оце от все, — сказала вона мені.

— Я його сестра, а не забавка.

— Це поки що...