8. (Не) злитися

Артур

Це вже старість? Я волів би провести вечір на дивані з пивом. Або з мафінами Лесі. Або просто з Лесею.

Натомість ми поперлися у якийсь бар на Староєврейській.

Вуха закладало від музики, але в решті атмосфера здавалась не такою вже й кепською — тьмяне, приглушене світло не різало в очі, а за сусідніми столиками зібрались пристойні компанії, не якісь рагулі. Я чув уривки розмов про криптовалюту, донати і новий електричний кроссовер, який от-от вийде, — те, що загалом цікавить людей мого кола.

— Кажуть, ці авторські коктейлі суперкруті, — торохкотіла Ніка, фотографуючи наші різнокольорові келихи по черзі. — Лесюню, зробимо селфі?

— Ніякого селфі, — відповів я замість сестри.

— Чому це? — заперечила моя дівчина.

Дідько, що у неї в голові? Казав же зранку, що про Лесю ніхто не має знати.

— Тому що я так сказав.

Сестричка глипнула на мене, усміхнулась до свого коктейлю. Не спитала нічого — все розуміла сама. А от Юра теж зацікавився. Він закинув руку на спинку дивана позаду Лесі (висмикнути б йому ту руку) і спитав:

— Ти тримаєш сестру в секреті від когось?

— Просто за мною полюють масони, — відповіла вона з таким серйозним виразом обличчя, наче розповідала про вичитані у телеграмі новини.

Юра розсміявся, а я усміхнувся сестрі. Вона знову подивилась на мене над келихом, у блакитних очах стрибали бісики.

— Що, серйозно? — гмикнула з недовірою Ніка.

Іноді я не розумію, коли моя дівчина корчить з себе дурепу, а коли насправді нею є.

Інша справа Леся. Вона мені... подобалась. Імпонувала. Точно, саме імпонувала як людина. Не тому, що була моєю сестрою. Взагалі я уявляв її по-іншому. Всі ці роки очікував зустріти ніжну, м'яку, тиху дівчину, а зустрів ту ще вертихвістку. І дідько, мені це подобалось! Мені подобалось, що сестра саме така. Леся вміє за себе постояти, вміє відповісти зухвало, має чудове почуття гумору. Якби така дівчина не була моєю сестрою, вже опинилася б у моєму ліжку.

Я не часто захоплююсь кимось: мої клієнти — негідники, на друзів немає часу, дівчат обираю на одну ніч. Але Леся мене захоплювала.

— Вийду на кілька хвилин, — сказала Ніка.

Прихопила свій смартфон і випливла з зали, напевно, щоб пофотографуватись в туалеті, запостити що-небудь в соцмережі або зателефонувати татусю.

— То які плани? — спитав Юра, нахилившись до Лесі. — Ти ж, мабуть, не пам'ятаєш Львова? Артур казав, що у Києві тебе знайшов. Може, я побуду твоїм екскурсоводом?

Ну треба ж, так нахабно клеїтись до моєї сестри прямо в мене на очах.

Він, звісно, не знав про неї нічого, але для чого йому ці знання? Я не відкривав нікому деталей про пошуки Лесі, про Лютого і те, як вона жила. Юрі на численні розпитування лише сьогодні сказав, що привіз сестру з Києва, що вона росла в інтернаті.

— Я не люблю екскурсії, — відповіла Леся.

Вона усміхнулась Юрі, і я не зрозумів, це такий м'який спосіб його відшити чи заохочення запропонувати щось інше, не екскурсію.

— Тоді, може...

— О, Юрко!

До нашого столика підійшов хлопець в окулярах і з настовбурченим чубом. Обличчя здалось мені знайомим, мабуть, це хтось із численних Юриних друзів. Він простягнув мені руку і кинув:

— Привіт, Артуре!

Отже, ми знайомі.

Я не запам'ятовую людей, які мені не стануть корисними, але, здається, цього разу запам'ятаю цього... Славка. Саме так він представився Лесі.

Славко всівся біля мене, на місце Ніки, і безцеремонно запитав:

— Ти дівчина Юри?

Мій сусід засміявся (як завжди!) і відповів за неї:

— Ні. Принаймні поки що.

— І не буде, — додав я. — Леся моя сестра.

— І я цілком вільна.

Вона склала руки на грудях і, схоже, веселилась з почутого діалогу. Славко з Юрою переглянулись і завели розмову про щось стороннє — якісь проєкти, роботу, якихось знайомих.

Мабуть, збоку я виглядав як надутий сич. Сестра лише щойно повернулась, ми ще не встигли надолужити все, що втратили за ці роки, а в мене відчуття, що її вже хочуть у мене забрати.

— Щось трапилось? — спитала Ніка, коли повернулась.

Славко ще раз потис нам з Юрою руки, підморгнув Лесі і пішов геть.

— Нічого. Може, вже додому?

Звісно, мою пропозицію відхилили. Ніка ще не спробувала всі коктейлі, які хотіла. Юра увійшов у раж, підсовувався на дивані все ближче до Лесі і все емоційніше розповідав про круті місця у Львові, куди варто сходити. Вона ж не переставала усміхатись. Слухала мого сусіда, роззиралась, затримуючи погляд на інтер'єрі і людях, пробувала чергові коктейлі, які замовила Ніка.

— Можна твій? — попросила у мене.

Я пив безалкогольні, бо був за кермом. Спочатку замовив собі "Блакитну лагуну", а зараз Ніка вибрала мені щось червоне, прикрашене полуницями.

— Бери.

Я простягнув сестрі келих і дивився, як обережно вона куштує. Чи навмисне, чи випадково повернула його так, що губи торкнулися келиха в тому місці, де щойно торкався я. Тоненькі пальці обережно тримали ніжку келиха, іншою рукою Леся дістала полуничку і поклала собі до рота.

— Не заперечуєш? — спитала постфактумом.

— Якщо подобається, залиш собі.

— Ні, дякую, забирай.

Вона віддала мій коктейль. Не знаю, навіщо я це зробив, але повторив її жест — теж надпив з того самого місця, де щойно були її губи.

— Їдьмо таки додому, — пробурмотіла під боком Ніка.

— Ага, вже скоро комендантська година, — підтакнув Юра.

Леся засмутилась. Погодилась, але я бачив — хотіла побути ще. Після років фактичного ув'язнення у будинку Лютого їй, мабуть, хотілось веселитись, пізнавати світ, бувати серед людей.

Я навмисне поїхав додому довшою дорогою. Замість того, щоб виїхати на проспект Чорновола і набрати швидкість, потарабанився по бруківці і трамвайних коліях вулиці Хмельницького. Ніка бубніла, Юра дивувався, а Леся дивилась у вікно на вечірнє місто і усміхалась.