7. (Не) буду

Леся

Мені було тривожно знайомитись з Нікою. Якщо я вже вирішила стати для Артура справжньою сестрою, то слід так і поводитись, але ж у мене в цьому зовсім немає досвіду! Грати лише перед ним нескладно, враховуючи, що він цілими днями у справах і ми мало бачимось. Але ще одна людина, ще одна пара очей... Сподіватимусь, що Ніка справді виявиться недалекою інстаграмною кралею, з якої нічого взяти.

Як порадив Артур, я не готувалась до зустрічі. Навіть не переодяглась — так і стовбичила у шортах і футболці посеред кімнати, коли відчинились вхідні двері. Артур пропустив всередину Ніку, а тоді зайшов сам, тягнучи слідом червону валізу на колесиках.

— Привіт, я Леся!

Я простягнула руку дівчині мого "брата", усміхнулася так широко, як змогла. Ніка зняла окуляри і зміряла мене пильним поглядом з ніг до голови. На симпатичному, але трохи... пластиковому обличчі з'явилась натренована інстаграмна усмішка. Замість потиснути руку, вона обцілувала мене в обидві щоки.

— Дуже приємно нарешті з тобою познайомитись! Я Ніка.

Ніка була вищою за мене на пів голови. Коли нахилялась для розціловування, полоснула мене по обличчю гладенькими темними пасмами волосся, від яких пахло чимось квітковим. У житті вона виглядала майже як на фото, хіба що під шаром тонального засобу (коли тільки встигла зранку?) все ж можна було розгледіти прищики.

— Навзаєм. Прохо...

Я ступила в бік і хотіла запросити її проходити, але це не знадобилось. Ніка ходою господині пройшла повз, попрямувала в бік спалень. Її голос втратив всяку улесливість, здавався показово стомленим:

— Котику, дай, будь ласка, мої речі, я хочу спочатку переодягнутись і сходити в душ.

Артур не відповів і словом, ліниво, неквапом потягнув валізу у свою спальню, лише мимохідь всміхнувся мені.

— Що це у тебе за рожева тряпка посеред кімнати? — почула я голос Ніки з його спальні. — Фу, прибери.

Артур зачинив двері з того боку, але все ж до моїх вух долетіла відповідь:

— Це приліжковий килимок, а не тряпка. Він тепер тут лежить.

Зранку я забрала килимок зі своєї кімнати, щоб хоч трохи зменшити концентрацію рожевого. Спочатку притягнула сюди, у вітальню, але потім подумала, що в темній Артуровій спальні він виглядатиме доречнішим. Схоже, мій братик оцінив.

Я плюхнулась на диван, не могла припинити усміхатись. Один — нуль, Ніко, на мою користь — килимок лежатиме там, де вирішила я. Хоча... Навіть два нуль, враховуючи, що ключів від квартири ти не маєш, а я маю.

Мене веселило, тішило і якось зігрівало відчуття, що я для Артура важливіша, що моє рішення щодо дурного килимка важливіше.

Не твоє, Лесю, а його сестри.

От як перестати почуватися самозванкою?..

Ніка з'явилась у вітальні за пів години з посвіжілим, але, здається, знову підфарбованим лицем. Сіла на диван навпроти і попросила:

— Лесюню, зробиш мені кави? Я така стомлена після дороги!

Це коли я встигла стати для неї "Лесюнею"?! Вже хотіла відповісти, що спочатку хочу почути "будь ласка", але втрутився Артур. Він якраз замовив їжу з ресторану, поклав телефон і за мене відповів своїй дівчині:

— Ти знаєш, як вмикається кавамашина.

— Кажу ж, стомлена! — захникала вона.

— Я можу зробити, — нарешті здогадалась я вставити слово.

Вже хотіла підвестись, але проходячи повз, Артур поклав руку мені на плече і м'яко підштовхнув назад на диван.

— Я сам зроблю, сиди.

Ніка склала руки на грудях і, примружившись, дивилась йому у спину. А тоді глянула на мене. Я не могла прочитати її погляду, але почувалась від нього незатишно. Надто пронизливим він був. Не покидало відчуття, що Ніка просто блазнює, корчить з себе недалекоглядну фіфу, але насправді не є такою. Чи, принаймні, не повністю.

— Може, ввімкнути телевізор? — спитала я, аби що-небудь сказати.

Краще б уже пішла готувати каву, ніж сидіти під прицілом її погляду, їй-Богу.

— О, ні, не треба. Мені ще поїзд у вухах гуде, — застогнала Ніка.

Боже, вона поводилась так, наче не п'ять годин провела в "інтерсіті", а всю ніч працювала на каменоломні.

Доки Артур готував каву і доки їхала їжа з ресторану, Ніка скаржилась на свій дорогий-улюблений-безцінний кабріолет, який так невчасно десь подряпався і тепер стояв у сервісному центрі. Артур не слухав ті розповіді, відійшов для кількох робочих дзвінків, і я мусила віддуватись.

У сподіванні, що Ніка заткнеться, я зітхнула з полегшенням, коли приїхала їжа. Але ні, вона не пішла мовчки їсти за кухонний стіл, а влаштувалась на дивані з великою тарілкою салату.

— Може, й ти поїсиш? — повернувшись, запропонував Артур мені. — Вже майже обід.

Він замовив кілька паперових пакетів з різними стравами, мало вистачити на весь день.

— Ні, дякую, ще не голодна.

Ніка їла хрусткий салат з якоюсь травичкою, і мені її було навіть трохи шкода, якщо це її звична трапеза. Показуха, ось що це таке. Майже певна, що коли ніхто не бачить, вона їсть нормальну їжу. Артур, мабуть, це знав, бо коли його дівчина доїла, запропонував:

— Є ще стейки, лосось і різні гарніри. Будеш?

— Ні, дякую, я наїлась.

Ніка відставила тарілку з салату на журнальний столик, навіть не подумавши занести у мийку. Мені здалось, Артур хотів щось сказати з цього приводу, але я підстрибнула з місця і вхопила тарілку.

— Я занесу.

Буквально відчувала спиною його невдоволений погляд, але що ж... Зараз буде ще одна спроба налагодити контакт з Нікою. А як ні... Доведеться її розтормосити по-іншому.

— Спробуєш мафіна? Сама зранку пекла.

Я повернулась з одним шоколадним мафіном і простягнула його Ніці, але вона лише поморщила свого мініатюрного носика.

— Ні, дякую. У мене тиждень без глютену. Та й там, напевно, ще й цукор...

Ну-ну. Сама напросилась. Моє терпіння, відведене на цей ранок, вичерпалось.