6. (Не) проблема

Артур
 

Прокуратура подала апеляцію на другий день після суду. Тепер треба зробити так, щоб судді не тягнули і призначили новий суд якомога скоріше. Можна було б зателефонувати капітану Мостовому, попросити, щоб він владнав це через свої канали, але після неприємної розмови про Лесю мені не хотілось мати з ним справ. Тому зателефонував своєму майбутньому тестю.

—...То ви можете щось зробити? Я був би вельми вдячним, — я переповів йому усі деталі справи і чекав відповіді.

— От що, Артуре, — задумливо протягнув слова Павло. — Це не проблема, я попрошу потрібних людей. Але ти мені скажи, все буде добре? Цей тип — не остання людина в Києві, теж знайомих має. Ти розумієш, на кого замахнувся?

— Розумію. Ви мене знаєте, я просто так своїх клієнтів не підставляю. Ще жодного не підставляв. Але він — особливий випадок. Мені дуже важливо, щоб він поніс заслужене покарання.

— Сподіваюся, ти більше нікому, крім мене, не говорив цього. Якщо такі твої слова випливуть, твоїй адвокатській кар'єрі гаплик.

Крім Павла, я говорив лише Мостовому і сестрі. Але капітану не вигідно мене топити, доки ми не завершили нашу справу, а Леся тим паче не скаже. Я роблю це лише задля її безпеки.

Звісно ж, пояснювати це все майбутньому тестю я не мав наміру. Навіть не розповів, навіщо мені знадобилось садити Лютого. Павло знав мене не перший рік і достатньо довіряв, щоб повірити на слово.

— Гаразд тоді. Думаю, найближчими днями тобі повідомлять дату засідання... Сподіваюсь тебе побачити на своєму ювілеї з гарними новинами. Гарними новинами для усієї нашої сім'ї.

— Так, у мене будуть дуже гарні новини. Можна сказати, сюрприз.

— От і чудово, сподіваюсь, Ніці він сподобається.

— І я на те сподіваюсь.

Я копирсався у паперах майже весь день, переконуюючись, що все готово, що апеляційний суд пройде як по маслу. Коли повернувся додому пізно ввечері, у жодній з кімнат не світилось, Леся, мабуть, спала. Я дивився на її двері і думав про те, що почув від неї у тій розмові.

Моя сестра — навдивовижу сильна дівчина.

А Лютого я живцем закопаю за те, що кривдив її.

Я вже хотів йти до себе, але не втримався, постукав у двері Лесі. Вона не відповіла, і я тихенько зайшов.

У кімнаті було темно, тож залишив двері прочиненими. Смуга світла впала на обличчя сестри. Виставивши коліно з-під ковдри, вона спала на лівому боці, лицем до дверей. Волосся розтріпалось, прилипло до обличчя. Обережно, щоб не розбудити, я нахилився і прийняв довгі пасма. Спіймав себе на тому, що просто стою з порожньою головою і дивлюся на Лесю.

Мої емоції від повернення сестри все не влягались. Я панічно боявся, що одного дня вона щось учверить, наприклад, втече. Або що Лютий передумає і захоче її забрати в мене, знайде собі іншого адвоката. Але коли повертався додому, коли дивився на неї, як зараз, спокійну й занурену в сон, теж заспокоювався.

Швидше б уже той бісів суд, щоб забути все, як страшний сон, і жити спокійно.

Я торкнувся коліна Лесі — холодне. Натягнув на нього ковдру, ще постовбичив пару хвилин і пішов до себе.

А зранку прокинувся від гримання з кухні.

Була субота, і я мав забрати з вокзалу Ніку, яка, чомусь, цього разу їхала потягом, а не своїм новенький кабріолетом. Але до прибуття потяга було ще кілька годин, а звуки з кухні розбудили мене вже.

— Що за гармидер?

Я сонно почовгав на кухню, усвідомлюючи, що ще не до кінця прокинувся. Перечепився за рожевий килим у вітальні, який, чомусь, перекочував сюди з кімнати Лесі. У ніздрі вдарив запах... випічки?

— Ти щось печ...

Сонливість розвіялась в одну мить. Моя сестра стояла, нахилившись до духовки і безсоромно світила білизною. Різко випросталась, коли почула мене, і повернулась з деком в руках. На ній була лише футболка. Так, здоровенна футболка, але без низу!

— О, ти вже прокинувся. Я думала, що встигну спекти мафіни на сніданок. Ще десять хвилин, і будуть готові.

Леся швидко всунула деко назад у духовку і поставила таймер. Мене так здивував її вигляд, що не встигли здивувати кулінарні навички.

— Ти чому гола?

Я підійшов до холодильника і взяв пляшку холодної мінералки. Здолала раптова спрага.

— Гола? Ти ж дозволив, — вона опустила погляд на свої ноги, оголені до половини стегна. Дивилась так, наче вперше побачила, що надягнула. — Але взагалі-то не гола, це домашня футболка. Здається, найдешевше з усього, що знайшла у шафі.

— Так, але ти могла надягнути штани.

Не пригадую, щоб хоча б раз у житті, коли-небудь до цього, почувався ніяково, але вигляд напівголої сестри змушував відводити погляд. Хоча погляд сам повертався назад.

Дідько, вона виглядала дуже... гм, гарно у самій футболці.

Леся добру хвилину мовчки кліпала очима, доки нарешті не вигукнула:

— Тебе бентежать мої голі ноги? — засміялась, а тоді виставила одну ніжку вперед і покрутила, навмисне знущаючись з мене: — Хіба не гарні?

— Швидко пішла одягнулась!

— Йду-йду.

Вона награно надула губи і почовгала геть. У вітальні підхопила свій рожевий килимок і потягнула за собою.

— Куди ти його тягнеш? — я гукнув їй у спину.

— Лежатиме в тебе. У твоїй спальні занадто темно, а в моїй забагато рожевого.

Он як.

Здається, у мене починається веселе життя.

Леся повернулась у шортах і тій самій футболці. Шорти ледь-ледь визирали з-під футболки, але мені було спокійніше, що вони на ній є.

— Не знав, що ти любиш готувати.

Мафіни спеклись і виявились цілком на мій смак — не дуже солодкими, пухкими, з горішками. Ми снідали ними і кавою, яку приготувала моя кавамашина-хохма.

— Не люблю, згадала старі навички. За роки життя у Лютого я перепробувала багато різних хобі. Чим тільки не займалась, щоб убити час.

— І що ще вмієш?

Сестра замислилась, пригадуючи. Я дивився, як вона повільно жувала мафін, облизувала губи у крихтах, і теж замислився.