5. (Не) люби

Леся

Після розповіді Юри мені багато чого стало зрозуміліше, але спокійніше не стало. Що робити далі? Як поводитись? Щохвилини я змінювала рішення. Щойно вирішувала, що поки що побуду сестрою Артура, але слідом приймала рішення про втечу. За хвилину хотіла розповісти йому правду, а потім збиралась телефонувати Лютому і проситись назад у надії застати свої гроші цілими і не зачепленими у сховку.

Найгірше ж у тому, що всі варіанти були поганими. Гарного для мене варіанту не існувало.

Чи довго я зможу дурити Артура? Точніше, чи довго він, засліплений радістю від зустрічі з сестрою, дозволить себе дурити?

Якщо захоче зробити тест ДНК? Якщо надумає зазирнути у мій паспорт?

Я попросилась у душ в Юри. Поки що боялась зайвий раз торкатись чогось в Артуровій квартирі і тим паче — залишати сліди. Відбитків пальців, звісно, вже наставила, але вони навряд чи мене якимось чином викриють.

Фух, здається, у мене починається параноя. А я ж ще навіть дня не вдаю з себе іншу людину.

Вода трохи освіжила, і на вулицю я вже не пішла. Піддалась голоду і залізла в холодильник. Він був забитий напівфабрикатами, тож мінімальна кількість рухів — і я непогано поїла.

— З набитим шлунком все не здається таким поганим! — констатувала.

Я повернулась у свою кімнату, щоб нарешті як слід роздивитись речі. Від бирок у мене очі полізли на лоб. Артур накупив своїй сестрі не абичого — майже весь одяг був від люксових брендів. Підозрюю, це не дешеві репліки, які купувала я, щоб "відмивати" гроші, які давав мені Лютий. Він не контролював кожну копійку, але не хотіла, щоб запідозрив, що я відкладаю гроші.

У шафі висіло п'ять чи шість суконь, кілька пар джинсів, костюм, якісь светри, кофтинки, футболки, стояли туфельки, кросівки, босоніжки, сумочки... А головне, все чітко за моїми параметрами — одяг розміру S і 37 розмір взуття. Виходить, Артур слідкував за мною? Дізнавався подробиці про мене?

Тепер коли я опинилась у ролі його сестри, мені раптом стало... соромно. Соромно за своє минуле, за зв'язок з Лютим, за ті місяці дурості, коли справді була його коханкою, і роки, коли допомагала йому з різними незаконними дрібницями.

Олесі Мельник байдуже до власної репутації, головне — вижити.

Але Олександрі Мельник, чи то пак, Олександрі Гривенчук байдуже не мало б бути.

Мені тепер не можна "осоромити брата".

— О, це ж воно?

Замислившись, я перебирала прикраси, які зранку запхала у рюкзак, доки не відчинила оксамитову квадратну коробочку. У ній кількадесятьма камінцями виблискувало кольє. Посередині в оправі красувався великий овальний діамант, а на тонкій ниточці жовтого золота теліпались інші.

Скільки таке коштує? Особливо враховуючи лого відомого ювелірного бренду на коробці.

Якби я зараз втекла зі своїм паспортом, цим кольє, одягом та іншими коштовностями, мені вистачило б надовго.

Я стала б злодійкою.

Від самої думки так обшахраювати Артура зробилось огидно. Зранку я хотіла втекти від підозріливого типа, але тепер — від брата. Він довіряв мені. Принаймні намагався довіряти, навіть дав ключі від квартири, хоча своїй дівчині не довірив їх.

Можливо, він перша людина в моєму житті, яка поставилась до мене так приязно й довірливо, хай і з помилкових причин. Ким би я була, якби зрадила цю довіру у перші ж хвилини?

Так, я не його сестра. Я брешу йому. Але одна справа — брехати, інша — обікрасти.

Я закрила коробочку. Якийсь час просто била байдики, лежала на ліжку й дивилась у стелю. Вагалась, але таки пішла в його спальню — зацікавило, що мав на увазі Юра.

А відповідь виявилась банальною.

Спальня Артура була помітно меншою за мою. У своїй дорогезній квартирі найкращу кімнату він відвів сестрі!

Разом з тим ці дві спальні були абсолютно контрастними. Моя — рожева, його — гранітна. Ліжко, шафа, тумбочки темно-сірого кольору візуально робили кімнату тіснішою і темнішою, не рятувало навіть вікно біля ліжка. Що ж... я б не хотіла жити в таких сутінках, краще вже рожевий.

Вже збиоалася йти, але мій погляд перечепився за дві фоторамки на тумбочці.

Здуріти можна.

Зациклений. Звихнений. Не те слово!

На першому старенькому фото були хлопчик років дев'яти-десяти і дівчинка років трьох. Він світив своїми щербатими зубками і обома руками обіймав дівчинку, яка сиділа поруч. Сашу... Тобто, Олександру. Його сестричку Лесю. На фото вона була такою ж кислою, як я її пам'ятала з інтернату.

А от друга фоторамка... Я взяла її у руки. Очам не вірила. На фото була я! Прямо я. Не Саша.

Я йшла вулицею у темно-зеленій літній сукні, на високих шпильках і дивилась під ноги. Пам'ятаю той день. Це було минулого літа. Я так вибралась на зустріч, де мала передати маленьку коробочку від Лютого одній важливій людині.

Виходить, таки слідкував за мною якийсь час. Може, сам. Може, найняв людей.

Але це ж треба! Поставити на тумбочку біля ліжка не фото своєї дівчини, не своє фото, а фото сестри!

Йому до психолога треба, серйозно. Лікувати дитячі травми і все таке.

І разом з тим... Я тихенько засміялась. Ніхто досі не ставив моє фото біля свого ліжка.

— Що ти тут робиш?

Я здригнулась, коли почула його голос позаду. Обійняла фоторамку, притисла до себе і повернулась.

— Моє фото... Навіщо ти його поставив?

Артур підійшов ближче, між нами залишалось пів кроку.

— Я знайшов тебе рік тому. Знадобилось трохи часу, щоб підібратись до Лютого. Ти не могла бути поруч, тож поставив фото.

Прямо посередині грудної клітки щось зашурхотіло і стислося. Напевно, серце.

Артур так любив свою сестричку Лесю... Так любив. От якби хтось відчував щось подібне до мене.

— Ти так ї... мене любиш?

Він нахилив голову вбік, завів руки за спину і підтис губи, вдаючи, що замислився. Я бачила — з губ готова зірватись усмішка.