3. (Не) бреши

Леся

Збожеволіти можна. Я подумала, що він ненормальний.

Мій брат.

Аякже! Мої обидва старші брати, напевне, з червоними носами під парканами валяються. Це лише мені, наймолодшій дитині з "неблагополучної сім'ї" пощастило вибратись з того лайна. Інтернат, звісно, не менше лайно, але там принаймні годують тричі вдень. У рідній сім'ї мені не завжди так щастило.

Артур замкнув мене у кімнаті, і я вирішила: ну точно збоченець. Не інакше, викрадає собі дівчат, які йому подобаються, називає "сестричками" і виворяє всякі непристойності. Фу.

Я зібрала в рюкзак прикраси та інші дрібнички, які здались мені цінними, й вирішила накивати п'ятами. Здала б у ломбард, отримала б трохи грошей, а там було б видно. Все ж воля — краще, ніж переходити з рук одного збочення в руки іншого.

Але, схоже, він не той, від кого так легко втекти.

Олександра Мельник.

Все стало на свої місця, коли я почула це ім'я.

Соплива, слабодуха, капризна дівчинка, яка ходила коридорами інтернату з кислою міною. Дівчинка, з якою нас плутали через один вік, подібні імена і схожу зовнішність — світле волосся і блакитні очі. Плутали, доки не зрозуміли, наскільки різні ми маємо характери. Дівчинка, яка щоразу хнюпилась і тупала ніжкою, коли хтось називав її Сашею, а не Лесею, як звикла. Дівчинка, яка ревла ночами, бо хотіла до мами, котрої вже не було в живих.

Ми не стали подругами, хоч були майже тезками. Чесно кажучи, я зневажала її. Замість того, щоб вигризати собі місце під сонцем, вона... От халепа. Точно!

Артур тримав у руках мій паспорт і не здогадався зазирнути всередину. Цікаво було б побачити його вираз обличчя, якби прочитав моє ім'я.

Олеся Мельник.

— Оце хохма! — я не стрималась, розсміялась до себе, доки готувала нам каву на суперсучасній кавовій машині.

— Що за хохма?

Голос пролунав прямо за моєю спиною, і я підстрибнула на місці. Або Артур ходить надто тихо, або так замислилась, що нічого не почула.

— Кавова машина у тебе смішна. Коштує, мабуть, як автомобіль, а не робить ні мокко, ні айріш.

Здоровенна професійна кавамашина з сенсорним керуванням при мені перемелювала зерна і варила каву. Не у кожному барі така стоїть!

— Можеш взяти шоколад у холодильнику і зробити собі мокко. Або віскі у... Гм, обійдешся без айріша.

— Ми тільки сьогодні возз'єднались, а ти мені шкодуєш віск...

Я повернулась і мало не врізалась носом у його підборіддя. Механічно відступила, зробила крок назад і була б уже вдарилась спиною об кавамашину, якби Артур не притримав за талію. На його лиці грала така весела хлоп'яча усмішка, що я розгубилась.

А тоді придивилась до нього краще і відчула, клянусь, відчула тугий вузол у животі! Оце так... до чого ж "мій братик" сексуальний!

Мокре після душу і від того ще темніше волосся спадало пасмами на його скроні, а в блакитних, як самі небеса, очах стрибали бісики. Від нього пахнуло чи то шампунем, чи то гелем для душу з нотками цитрусу.

Мій рот наповнився слиною. Підозрюю, не від голоду. І треба ж було опустити погляд на його гострі ключиці у вирізі футболки!

Ні, це занадто.

Так не піде. Якщо він буде таким привабливим, як мені побути його сестрою?

— Щось не так?

— Га?.. Тобто... Все так. Ти просто смачно пахнеш, а я голодна.

Він прибрав руки з моєї талії і відступив на крок. Примружився, і мені здалось, що його очі потемніли.

— У холодильнику повно їжі. Приготуй собі щось. Я поп'ю кави і поїду в офіс.

Артур вже зібрався йти, але я вхопила його за зап'ястя.

— А як ми... Ну, взагалі... Що мені тепер робити? Чим зайнятись? Як ми тепер житимемо?

— Для початку треба переконатись, що ти в безпеці, що Лютий не надумає тебе забрати. Він не повинен, але всяке може бути. Тому якийсь час посидиш у чотирьох стінах. Тут безпечно. А там буде видно. Якщо захочеш, я допоможу тобі з роботою.

Я гмикнула, і він здійняв одну брову, склавши руки на грудях.

— Я сказав щось смішне?

— Ага, про роботу. Якби ти не забрав мене без моїх грошей, я втекла б від нього і щонайменше рік мала б за що безтурботно жити без роботи. Тому вибач, братику, але тобі, як мінімум, рік доведеться мене утримувати.

Артур розгубився. Я бачила, як кілька секунд м'язи на його обличчі посмикуються то в бік усмішки, то в бік невдоволення. Перемогла усмішка. Цього разу не широка й щаслива, а легка, скептична. Він знову примружився, оглянув мене з ніг до голови, наче щойно побачив, і сказав:

— А моя сестричка, здається, виросла сміливою дівчинкою. Тобі палець в рот не клади.

Б'юсь об заклад, що чула захоплення у його голосі!

— А ти очікував, що я шмарклі розпускатиму в тебе на грудях і ноги цілуватиму за те, що врятував мене?

— Ну... Ноги цілувати — це занадто. Але могла б бути трішки ласкавішою, — він замовк, посерйознішав і додав спокійніше, виваженіше: — У дитинстві ти була дуже милою крихіткою. Любила, коли тебе обіймають. Я багато тебе обіймав. Особливо, коли за стіною тато кричав на маму.

Його очі знову були чистими, блакитними, і в їх глибині плескався жаль за минулим, прихований біль, щось невловимо-сумне.

Я не могла зрозуміти цього хлопця, от ніяк. Турботливий брат, який досі сумує за своєю маленькою сестричкою, наче не був тим безпринципним адвокатом-покидьком, про якого я читала.

І як мені було розповісти йому, що трапилось з його сестрою?.. Навіть якби збиралась розповісти.

Якщо вже підвернувся такий шанс, треба ним скористатись. Бути сестрою Гривенчука краще, ніж іграшкою в руках Лютого. Я мушу все обдумати.

— Ще питання?

Артур дивився на мене пильно, і я вкрай незатишно почувалась під тим поглядом.

— Ти казав, що наш тато був справжнім садистом... А ти?

— Я?

— Так. Маю на увазі... Ти його нахилів не успадкував?