2. (Не) бійся

Артур

Вона дивилася на мене великими від шоку очима, а я тільки й міг, що обійняти. Скільки років про це мріяв!

Моя сестричка, моє маленьке лисенятко, знову тут, і більше я нікуди її не відпущу. Дев'ятнадцять років окремо — занадто довгий термін.

Тільки зараз дійшло, що вона не те, що не пам'ятає мене, а, ймовірно, взагалі не знає, що у неї є брат. Лесі було лише чотири, коли мама забрала її і втекла.

А тепер переді мною стоїть доросла дівчина, яка схожа на мою маленьку сестричку хіба що світлим волоссям і блакитними очима. Зустрінь я її просто на вулиці, не впізнав би. Занадто багато часу минуло, занадто сильно стерлися мої спогади.

Вона оговталась і відскочила від мене.

— Що ти сказав?

— Сказав, що я твій брат. Ти, звісно, не пам'ятаєш, була занадто маленькою. Я все тобі розповім, але зараз, мабуть, нам обом варто відпочити з дороги і поспати.

— Ні, стоп. Чекай! Це якась пом...

Леся виставила руку вперед, мотнула головою і почала заперечувати, але обірвала себе. Я спостерігав за тим, як її обличчя світліє, а емоції влягаються. Схоже, мої слова почали доходити.

— Брат? Ти — мій старший брат?

— Так. Старший на шість років брат.

Схоже, вона не дуже мені вірила. Роздивлялась мене з підозрою, наче щойно побачила, а не провела на сусідньому сидінні пів ночі.

Нічого було дивуватись її поведінці, коли й сам ще не звик. Дивно це — розпрощатись з маленькою дівчинкою, а віднайти дорослу жінку.

Жінку.

Коли нарешті дізнався, де вона і яке життя веде, першим поривом було забути, що в мене взагалі є сестра. Я був до біса злий! Ще й досі, коли думаю, що цей виродок Лютий торкався її своїми лапами, коли уявляю, що він з нею робив... Дідько. Навіщо я взагалі це уявляю?

Спочатку я хотів одразу засадити його за ґрати глибоко й надовго. Однак, тоді, по-перше, ризикував своєю адвокатською репутацією. По-друге, довелося б мати справу з його поплічники, які навряд чи віддали б мені сестру. Я витратив занадто багато часу, грошей, зусиль, щоб підібратись до Лютого, і не міг змарнувати нагоду.

— Тоді я, мабуть, справді... ще посплю, — вона говорила якось невпевнено, усміхалась натягнуто, наче мала мене за божевільного. — А зранку поговоримо, добре?

— Добре. Відпочивай.

Я пішов геть, тихо зачинив двері в її кімнату і притулився до них спиною. Повагався, але замкнув їх зовні на ключ, щоб не вийшла. Про всяк випадок. Я навмисне поставив замок на двері і поки що не залишив їй ключа. Нехай вона моя сестра, але знаючи, що це за дівчина... Доки ми не порозумілись, не слід їй довіряти. Домашню тваринку, яка втекла на волю і повернулась через роки, треба по-новому приручити.

Мені не хотілося спати, попри безсонну ніч за кермом. Я вимкнув верхнє світло у вітальні і ввімкнув торшер. М'яке освітлення було легшим для очей. Щоб розслабити нерви, які були натягнутими всі останні місяці, налив собі якогось пійла. Навіть не глянув на етикетку, просто вийняв першу-ліпшу пляшку з бару.

Дідько, скільки разів уявляв, як поверну Лесю додому, але тепер не знав, що робити і як поводитись. От вона зараз удома, а мені не полегшало.

Коли ми були дітьми, я любив цілувати її в носик і смикати за пухкі щічки. Вона була миленькою і маленькою. Тепер це доросла дівчина з сексуальними формами і симпатичним личком (хай я її брат, але зрячий, не сліпий брат). Буде дивно, якщо тепер смикатиму за щічки і цілуватиму в носик.

Від перевтоми і кількох ковтків алкоголю мої думки стали зовсім нетверезими. Варто поспати, вирішив я і продовжив сидіти у півтемряві.

Тиша поступово заспокоювала. Я сидів спиною до вікна, але зрозумів, що світає — обриси предметів у кімнаті ставали чіткішими.

Щось зашурхотіло. Звук йшов з боку спалень. Я повернув голову і побачив, як Леся, скрадаючись, вийшла з коридору. Не помітила мене, прямувала в бік виходу.

— І куди ти з самого ранку?

Вона сіпнулась і повільно повернулась обличчям. Спробувала приховати дошкулення, усміхнулась натягнуто.

— Я просто захотіла на свіже повітря.

— Лесю, я не псих.

Моя сестра закотила очі під лоба і важко видихнула. Була переодягнена у спортивний костюм, а за спиною мала маленький рюкзачок — речі, які я їй купив. Повагавшись, вона підійшла і сіла на диван навпроти мене.

— А замкнув мене навіщо?

— А як ти вийшла?

— Я спитала першою.

— Замкнув, бо передчував, що ти захочеш вдосвіта погуляти.

— Тоді не треба було стільки шпильок і прикрас залишати в моїй кімнаті. З них можна відмички до сейфів майструвати, не те, що до такого замочка... Чому усміхаєшся?

Я усміхнувся?

— Схоже, моя сестричка так просто не здається.

Леся помовчала, перш ніж знову спитати:

— Отже сестра? І це не якась брудна схема, не сексуальне рабство чи кримінал?

— Ні. Тут ти в безпеці. Я справді твій брат. І я ніколи не заподію тобі шкоди, не бійся.

— Обіцяєш?

— Обіцяю.

— Фух. Ну, гаразд. То, може, поясниш все як слід?

Вона зняла рюкзака, сперлась на спинку дивана і наготувалась слухати.

— Я шукав тебе не один рік. Знайшов, коли додумався шукати маму і тебе не за татовим прізвищем, а за маминим. Олександри Гривенчук ніде не було, а от Олександра Мельник знайшлась у київському інтернаті.

— Олександра... — вона повторила своє повне ім'я і повільно закивала.

Бачив у її очах: нарешті почала розуміти.

— Я боявся, що мама ваші імена повністю змінила, але ні, на щастя, ні. До речі, забери свій паспорт.

Я простягнув їй закордонний паспорт-книжечку, який лежав на дивані поруч. Звідтіля випала ID-картка. Леся підхопилась з місця, підняла картку і забрала паспорт. Відкрила його, мабуть, хотіла пересвідчитись, що це справді її документ, а тоді зиркнула на мене. Її погляд здався наляканим.

— Щось не так?

Я вже простягнув руку, але вона швидко заховала документи.