Розділ 7. Дихати поруч

Лея прокинулась, коли сонце ще лиш торкалося верхівок дерев. Затишне тепло поруч щезло, й натомість прийшла порожнеча. Вона обернулася — його не було.

Хвилина — і тривога торкнулася серця. У цій тривозі було щось знайоме: як у дитинстві, коли ти прокидаєшся в незнайомому місці й намагаєшся згадати, чому ти тут.

Тканина спального мішка ледь пахла… нею і ним. Його аромат — глибокий, ледь пряний — усе ще вловлювався у повітрі, як відлуння вчорашнього вечора.

Я вся в ньому… — подумала вона й усміхнулась уголос.

— О, вже прокинулась, — почувся знайомий голос, і полотно намету відхилилось. — Хтось тут учора вчив мене, що справжній похід — це ранній підйом і кава на світанку…

Даніель примружився від сонця, а вона поспіхом прикрила обличчя долонями.

— Не дивись, я ще не людина.

— А я думав — фея, — усміхнувся він.

Звідки ця сором’язливість? — подумала Лея, витираючи щоки. — Я ж не дівчинка.

Зібравшись, вона вийшла з намету. Ранок був холодний і чистий, мов срібна вода. Листя шелестіло, а з казанка над багаттям ішов тонкий струмінь пари.

— Ти це сам? — Лея зупинилась, вдихаючи аромат.

— Та нічого складного. Просто сухий суп, — відмахнувся він, помішуючи ложкою. — Коли йдеш у гори, головне — не героїзм, а термос і гаряча їжа. Я це давно зрозумів. Ну і — підкріпитися треба. Нас чекає дорога назад.

— Ти знаєш, де ми? — вона глянула на нього з цікавістю.

— Звісно. Я бував тут не раз. Просто цього разу… залишився надовше, — у його голосі не було ні краплі жалю. — Ми нічого не втратили. Навпаки.

— Чому ти не повів мене назад?

— Бо була ніч. Бо ми були втомлені. І… — він знизав плечима. — Бо іноді краще дозволити собі зупинитись.

Вони сіли поруч. Гарячий суп грів долоні, а тиша між ними була затишною. Лея вдихнула на повні груди. Повітря пахло мокрою хвоєю, землею, осінню. Її осінню. Але тепер вона пахла і ним.

— Це… дивно, — сказала вона, дивлячись на пар, що здіймався в небо.

— Що саме?

— Дихати. І розуміти, що дихаєш уже не сама. Що цей запах… цей момент… вже назавжди буде з кимось пов’язаний.

— А до цього ти не дихала? — його голос був м’який, без усмішки.

— Не так. Раніше — просто вдихала повітря. А зараз — вдихаю спогад.

Даніель мовчав, а тоді повільно кивнув.

— То я, виходить, стану для тебе запахом осіннього повітря?

— Ти — несподівано теплий, — відповіла Лея. — І це лякає більше, ніж ніч у горах.

Її голос ще ледь тремтів, коли вони почули знайомий шум. Із-за дерев почала з’являтися група — зморені, але цілі. Попереду, як завжди, ішла Вікторія. Її кроки були швидкі й точні, мовби вона все ще поспішала когось обігнати.

Помітивши Даніеля і Лею, вона зупинилась.

— Сімейна ідилія? — кинула вона, окинувши сцену поглядом. — А ми вже хвилюватись почали. Думали, загубили вас. А ви, виявляється, собі романтику влаштували?

— Все гаразд, — коротко відповів Даніель.

— Угу, бачу. Тільки от одне не збігається, — її погляд ковзнув по Леї. — Тобі, здається, платять не за те.

На кілька секунд усе навколо стало на диво тихим. Навіть вітер, здавалося, стишився, щоб краще почути, чим закінчиться ця невидима сутичка.

Вікторія нічого більше не сказала. Лише усміхнулась. Коротко. Без емоцій.

Але в цій усмішці було щось інше — не образа й не поразка. Скоріше — цікавість. Як у гравця, який щойно зрозумів: справжня партія щойно почалась.