Розділ 5. Під покровом осені

Автобус зупинився біля підніжжя гори, що підносилась поміж дерев. Гід різко оголосив:

— Виходимо! Перевіряйте речі, готуйтеся до підйому!

Туристи почали шурхотіти, діставати рюкзаки, палатки, спальники. Лея перевіряла мотузки на рюкзаку, намагаючись не загубитися в метушні. До неї підійшов Даніель, посміхаючись:

— Виглядає, що ти добре підготувалася. Сподіваюсь, ти не з тих, хто здається на півдорозі?

Лея підняла погляд і з легкою посмішкою відповіла:

— Здаватись — не в моєму стилі. А ти?

— Я? — він підморгнув, — Я тут, щоб переконатися, що ти не залишишся позаду.

Гід, помітивши рух на межі, підняв голос:

— Стежте один за одним! Ми йдемо вузькою стежкою. Не відставайте!

Колона потягнулася вгору вузькою стежкою. Лея йшла останньою, раз по раз оглядаючись. І тут помітила — когось бракує. Вона зупинилася, вдивляючись у дерева — Даніель стояв трохи осторонь і щось фотографував.

— Даніелю! — гукнула вона. — Йди вже!

Він стояв за великим валуном, концентруючи об’єктив телефону, щоб зробити кадр ущелини.

— Ти що, глухий?! — голосніше крикнула Лея й підійшла ближче.

Даніель зробив вигляд, що не чує — він розумів: це єдина можливість підійти до неї найближче.

Розвернувшись, опустив камеру і поглянув на Лею:

— Чую. Чудово чую, — посміхнувся одним кутиком губ.

Лея роздратовано крокнула до нього:

— А раптом це кадр життя?

— Кадр життя буде, якщо загубимося. Ходімо вже! — обурилася Лея.

— Ну гаразд, гаразд, не гарячкуй, — пробурмотів він, але йшов не поспішаючи.

Групи вже не було видно. Вони підійшли до розвилки: одна доріжка вела на канатний міст через струмок, інша губилася між деревами.

— Чорт… — Лея нервово оглянулась. — Я ж пам’ятала… ми ж… — на мить заплющила очі, намагаючись згадати. — На міст! Точно!

Непомітно для них, на початку мосту була прикріплена стара табличка з написом «НЕБЕЗПЕЧНО». Вітер пошкодив кріплення, і табличка хиталася, майже падаючи, тож вони її не помітили.

Лея ступила на міст, і канати під ногами зойкнули, наче ожили, а потім із тріском обірвався один із них. Міст миттєво почав хитатися, а під її ногами прогримів розрив.

Вона раптово втратила рівновагу, руки машинально розвела в сторони, ніби намагаючись упіймати повітря. Серце забило шалено, кров застигла в жилах, коли раптом міцна рука вхопила її за зап’ястя.

Даніель, що йшов позаду, миттєво притягнув її до себе і сильно притиснув, зробивши крок назад — на тверду землю, що під ногами. Позаду них залишалися розвалини канатного мосту: дошки сипалися в ущелину, канати рвалися, старі цвяхи розліталися повітрям.

Вони опинилися так близько, що Лея відчула тепло його дихання і ритм серця, що бився майже так само швидко, як її власне. Вона зробила крок назад, розриваючи цей контакт, відступила, щоб перевести подих. Її щоки розчервонілися, а погляд розгублено блукав,  Лея завмерла, притиснувшись спиною до міцної кори дерева, а потім поволі розвернулася й зазирнула вниз — у провалля, де розсипалися дошки розірваного містка. Її серце калатало так голосно, що кожний його удар розносився між гіллям.

— Це було так близько… — промовила вона ледь чутно, швидше до себе.

Даніель зробив крок до неї, все ж зупинившись на безпечній відстані, щоб кожний міг перевести подих. Їх розділяв лише крок, а повітря між ними було наповнене напругою та тим новим зв’язком, який народжувався цієї миті.

— Але все вже минуло… — він пом’якшив голос, щоб розвіяти цей холод у грудях. — Ти ціла… Це найголовніше.

Лея підвела погляд — ці виразні зелені очі знайшли очі Даніеля. В цьому погляді було все: розгубленість, вдячність, дещиця страху та щось нове… поки невідоме навіть їй самій.

— Д...дякую... — ледь чутно промовила, відводячи погляд. — Ти... врятував мене.

Даніель міцно стиснув залишок стовбура від містка, намагаючись заспокоїти тремтіння в руках. В його голосі зазвучала турбота:

— Будь обережніша... — зробив крок назад, даючи їй змогу перевести дух, розуміючи, що цей момент назавжди щось змінив між ними.

Він стискав кулаки, і всередині пробуджувалося щось давно забуте — легке хвилювання, що викликало дивне нове відчуття. Він швидко відганяв думки, шепочучи собі: «Це лише парі з Вікторією… Ніяких почуттів, лише гра». Та погляд затримався на Леї довше, ніж слід було б, і серце забилося трохи швидше.