Розділ 2. Краплі дощу і тіні минулого

Дорогою до роботи Лея йшла узбіччям порожньої дороги — місто давно зникло за спиною. Асфальт був потрісканий, з боків росли дикі трави, що проростали крізь старі бетонні бордюри. За пагорбами тягнулися поля, а подекуди — чорніли уламки давно покинутих господарств. Повітря мало запах мокрої землі та далекого диму — хтось десь палив сухостій. На горизонті, мов чужа деталь у цій напівдикій місцевості, вимальовувалася будівля кафе.

У голові крутилися думки — гіркі, заплутані, липкі, як осінній туман.

Як це можливо — настільки покохати людину, щоб перебратись на кінець міста?..
Продати власну квартиру, вкласти всі гроші в його ідею…

Лея стиснула кулаки. Віктор — вітчим — майже знищив їхнє життя. Три роки у вічному ремонті, в якому тільки одна кімната й кухня не були роздовбані до цегли. І все — заради кав’ярні, яка тепер належала лише йому.

Її мама це дозволила. Ні — вона це вибрала.

Без жодної надії і вибору, після школи Лея змушена була піти працювати до нього. Інакше довелося б їхати до бабусі в село або кудись ще... Платив він мізер, але вона змогла назбирати на вживаний, напівпрофесійний фотоапарат. Єдине, що було її, що давало ковток повітря.

Раптом небо розірвав дощ — густі краплі вдаряли по капюшону й вбиралися в плечі. Вона прискорила крок, майже бігла. Вода текла по шиї, взуття почало хлюпати. Підбігши до дверей кафе, озирнулася — за спиною тягнулися мокрі поля, над якими висіла сива мла. Жодної живої душі. Лише вона. Остання людина у цьому забутому світі.

Вона рвучко штовхнула двері — і вже за мить погляд натрапив на Віктора. Той стояв за барною стійкою, грізний і роздратований, з тим самим важким поглядом, який міг вбивати. Раз — на неї. Два — на годинник. І знову на неї. Цього вистачило, щоб у Леї похололо в грудях, а під ногами ніби зникла опора.

Цього погляду було достатньо, щоб у Леї похололо в грудях, а під ногами раптово зникла опора.

Усе тут було чужим — навіть простір. Жодної теплої деталі: ні квітів у горщиках, ні кольору, ні хоча б натяку на затишок. Лише груба цегляна барна стійка, темні дерев’яні панелі на стінах і кілька столів із букетами сухоцвітів у простих вазах. Атмосфера — холодна, як і господар цього місця до Леї.

— Лея! — сердито вигукнув Віктор із-за стійки. — Подивись, яка ти розтріпана. Йди приведи себе до ладу, поки відвідувачів немає!

Його голос, як завжди, пронизував, наче крижана голка.

Його дратувало навіть не її волосся чи вологий одяг, а те, що вона так нагадувала свого батька. Того, кого він ніколи не бачив, але кого постійно відчував як тінь у цьому домі.
Батько Леї був високим, із незабутньою зовнішністю — світлі очі, мов озеро, в яке додали краплю смарагду, відкритий погляд і глибока тиха сила.
Віктор не міг змагатися з ним у красі, тому міряв себе перемогами — він залишився, той пішов. І цього було досить, щоб переконати себе в перевазі.

А Лея… Лея, навпаки, ховала свою вроду. Не тому, що соромилась — радше, щоб ніхто не порушував її особистий простір. Вона не любила уваги. Не вважала себе особливою. Вдягалася просто — темно-сині джинси, сіре худі з капюшоном, білі кросівки. Їй було комфортно, і цього було досить.

 

Коли Віктор пішов, Лея взяла ганчірку й почала протирати кавоварку та поверхні. Все — автоматично, на рівні звички. Потім дістала з коробки стаканчики для кави й розставила їх на барній стійці.
Коли все було готове, сіла на високий стільчик. Зняла капюшон, розпустила довге хвилясте волосся — хай трохи підсохне. Сперлася ліктем на стіл, притиснула долоню до чола, заплющила очі.

Хвиля втоми й порожнечі накрила її зненацька.
 

— Тату… — прошепотіла вона в тишу. — Якби ти тільки знав, як я ненавиджу це відчуття… Коли мені сумно, ніби в грудях чорна діра, що поглинає все світло й тепло. Порожнеча, що стискає і засмоктує мене всередину. Самотність, яка немов кайдани, що тримають мене в полоні. І найстрашніше — я навіть не можу боротися з цим…

— Смуток стає моїм найкращим і єдиним другом. І одночасно я починаю ненавидіти себе і хочу, щоб усі просто залишили мене в спокої. Але водночас хочу, щоб хтось обійняв мене і сказав, що все буде добре. Я просто ненавиджу це… Почуття, коли ти, в біса, навіть не знаєш, що відчуваєш…
 

Вона замовчала, озирнулася по сторонах і зітхнула. Раптом перед її носом клацнули пальцями, і Лея трохи відхилилася від несподіванки.

— Ей, ти що, заснула? Швидко зроби мені еспресо! — голос пролунав не надто привітно.

Піднявши очі, Лея впізнала дівчину і від здивування не могла повірити своїм очам.

«Зараз відновлю справедливість», — подумала вона. Коли подала каву, навмисно пролила її на брендову сукню рудоволосої дівчини.

— Ти що?! — вигукнула та. — Це брендова сукня! Ти знаєш, скільки вона коштує?!

У цей момент повернувся вітчим, який забув свій годинник, коли лагодив кавову машину.

— Вибачте, — спокійно промовила Лея, дивлячись прямо в очі кривдниці.

— Ах ти! — дівчина знервовано кинула в її бік серветку. — Та я тобі... — раптом замовкла, впізнавши її. — Чекай, а я тебе знаю! Ти та дурепа на велосипеді. Ну знаєш, я тобі цього так не залишу!

Вона швирнула стакани, що стояли на барній стійці, і різко рушила до виходу. За нею одразу пішов вітчим із вибаченнями.

Повернувшись, він був явно невдоволений — скандал здавалося, неминучий. Та на щастя, у кафе зайшли ще кілька відвідувачів, і він не зміг, як зазвичай, відчитати Лею. Лише холодно додав:

— На сьогодні ти вільна. Збирай речі, вдома поговоримо. І про зарплатню забудь.

— Як?! — обурилася Лея. — Я працювала цілий місяць без вихідних, це несправедливо!