Розділ 1. Зі сторінок, які ніхто не прочитає

  У ванній ще стояла легка пара після душу. Лея витерла дзеркало рушником і на мить завмерла — її погляд зустрівся з власним відображенням.

Темне волосся спадало хвилями на плечі, а окремі пасма вловлювали світло ранкового сонця, що пробивалося крізь вузьке вікно — вони світилися золотом, ніби залишки літа ще трималися за неї.

Зелено-смарагдові очі — ті самі, що колись були в її батька. Мама ніколи цього не говорила, але завжди відводила погляд, ніби бачила в доньці когось іншого. Може, тому і не говорила про нього нічого зайвого.

Лея спробувала усміхнутись. На щоках одразу з’явилися ямочки — колись вони викликали у батька сміх. Тепер — здавалося, були зайвими. Спогад, який не стерся.

«Ну, принаймні виглядаю нормально», — подумала вона й швидко вдягнула худі. Закинула рюкзак на плечі, не озираючись, вийшла з ванної. Попереду був ранок, якого вона не хотіла.

На дворі була шоста ранку. Пізня осінь. Дерева за вікном зберігали останні жменьки жовтого листя. Небо було сірим, як недописана історія. Лея сиділа над аркушем, стискаючи ручку.

— «На дворі шоста ранку… Пізня осінь своїми барвами вже менш…» — вона скривилась і зім’яла папір. — «Ні… так не піде. Яка ще хандра?! За таке мене б уже четвертували на конкурсі».

Вона кинула аркуш у куток і зітхнула.

— Я хочу бути фотохудожником, а не письменницею! — вголос кинула сама до себе. — І все ж… «Опишіть вашу роботу для участі у конкурсі на спеціальність “Фотомистецтво”». Хм. Нічого, я ще доведу, що дівчата в цій сфері не гірші за чоловіків, — уперто додала і потягнулась за новим аркушем.

— Лея! Що ти знову там бурмочеш собі під ніс? Прибери свої зошити, час снідати. Тобі ж на роботу до тата!

— Він мені не тато! — крізь зуби прошипіла дівчина, поспіхом збираючи фотографії та записи.

За спиною вже стояв Віктор — вітчим. Його присутність завжди давила, як важке повітря перед грозою.

— Ну що за дитина! Він тебе годує, ми живемо в його квартирі! Невдячна! Потрібно було віддати тебе тітці одразу!

— От краще б і віддали! — випалила вона і гримнула дверима у ванну.

— І за ці двері ще не розрахувалась! — навздогін пролунало від Віктора. — Віра, скажи їй щось, бо вона так гримати не може! З нею треба щось вирішувати. Неможливо ж так далі жити!

«Скоріше б вибратись з цього божевілля», — подумала вона, спершись спиною об холодну плитку. — «Спати на кухні в дев’ятнадцять і не мати жодного простору для себе…»

Вона вибралась тихцем, схопивши рюкзак, і взяла каву з собою. Поглядом оцінила день — похмуро, але без дощу. Взяла велосипед у прокаті й покрутила педалі в бік пагорба.

В цей момент щось блиснуло збоку — іномарка зачепила її боковим дзеркалом.

— Ей! — Лея різко загальмувала, вперлась ногою в асфальт і ледь не втратила рівновагу.

З машини пролунав жіночий голос:
— Очі роззуй, дурепо!

Вона глибоко вдихнула. Хотіла нагримати, викликати поліцію… але машина вже від’їхала, лишивши по собі тільки подряпане коліно і синяк на лікті.

— День ще навіть не почався, а вже одні неприємності... — подумала Лея. — Добре, що велосипед цілий. Ссс... Лікоть болить, напевно, буде синяк. Та не засмучуйся, Лея, синяк — це ще не найстрашніше, що могло трапитись. Лиш би я цю видру ще колись побачила...

Вона нарешті приїхала — до свого місця сили. Озеро, заховане між м’якими пагорбами, окутане легким туманом, що ніби дихає холодом ранку. Тут, серед тихої водяної гладі, вона з батьком упіймала ту єдину рибу — пам’ять, що тримає її за руку крізь роки. Саме тут вона складала листи — сповнені гніву, розпачу й надії, і тихо віддавала їх у полум’я, ніби довіряючи вогню найпотаємніші таємниці свого серця.

Він не прийшов. Але вона поверталась. Завжди поверталась.