Не бійся втратити себе

- Чого боїшся? - Я не знаю...

Боюсь, потроху затухаю...

Боюся зникнути навіки...

Боюсь закрити я повіки...

Боюсь, що всі знання та досвід,

Що здобував всі роки поспіль,

Як марево у сні, розтануть...

Й думки ці роблять в серці рану.

- В усіх людей цей страх присутній

Яким би не був розум путнім.

Та ти послухай мою казку -

Для серця ран — вона пов’язка:

Колись давно, де сонце сходить,

Жили могутнії народи.

І цар-володар чекав сина.

Й прийшла щасливая година.

Родився син батькам на втіху.

Дарунків їм принесли міхи.

Бенкет великий влаштували:

Їжі, напоїв — повні зали.

Й володар присягнувся щиро:

Син його житиме у мирі,

Страждання люду не побачить,

Знайде утіху, як заплаче,

Потреби знати він не буде

Ні в чому, чого прагнуть люди,

В усі найкращі блага світу

Хай буде син його одітий...

Роки минали. Ріс хлопчина.

І безтурботна кожна днина

Цікавість відкривала в серці:

“А що ж, насправді, світом зветься?”

Й одної місячної ночі

В палатах всі закрили очі,

Та наш юнак не спав нітрохи,

Пришвидшив він тихенькі кроки,

За мури замку він пробрався

І до поселення добрався.

Піднялось сонце. Гамір в місті.

Почув дитя, що просить їсти:

Брудне, голодне — одні кості -

Не те, що королівські гості.

Йде далі. Бачить він каліку:

Без ніг він коротає віку.

Хто може, кине щось поїсти.

Й таких калік багато в місті.

Не бачив він людей потворних

В палатах білих і просторих

“Як так? Невже таке можливо?” -

Думки полились, наче злива.

А наостанок він побачив

Як рідні над померлим плачуть,

Кладуть його у домовину

І заривають тіло в глину.

“І все? Невже життя жорстоке?

Чому не знав я всі ці ро́ки?” -

Думки жахливі в хлопця лились -

“Невже, людина так безсила?”

Коли у за́мок повернувся,

В похмурі думи загорнувся.

Не їсть, не п’є, в сад не виходить...

Так сонце сходить і заходить.

“Я є людина, й як всі люди,

Теж вічно жити я не буду.

Тому, нічого не втрачаю,

Як жити в світі обираю.

Пізнати хочу я життя

Яким те є, без прикриття.

Й собі ніколи не пробачу,

Як справжній світ я не побачу.

Не має значення, де жити,

Якщо по цій землі ходити

Ти будеш зовсім мало літ,

Й потім забуде тебе світ.”

Прийнявши рішення суворе,

З глибоким наміром, як море,

В одну із місячних ночей

Навіки зник з рідних очей.

* * *

Широке поле, свище вітер.

Пройшло, мабуть, вже третє літо.

Пізнав він голоду всі муки.

Брудними стали царські руки.

Побачив горя вже чимало,

Та наміри тверді не впали:

“Невже, нема людей, що знають,

Як муки й болі всі зникають?

Десь мусять бути мудрі люди,

Готовий я шукати всюди,

Що мають ліки від страждання.” -

Засіло в голові питання.

Пішов юнак мудрих шукати,

Ходив від хати і до хати,

Просив навчитись в них науки,

Як побороть страждання й муки.

Одні казали треба їсти

Не більше жмені рису в місяць.

Інші казали простояти

Два тижні струнко, лиш на п’ятах.

А інші ще казали сміло

В багнюці обмастити тіло.

Казали спати, думать, їсти,

Щоб не лягати і не сісти.

Багато настанов давали

Й, не має значення, чи знали

Ці мудреці від муки лік,

Та все робив наш чоловік.

Хотів збагнути він природу

і поділитись із народом,

Щоб не дарма життя прожити -

Знання по собі залишити.

Пройшло ще так багато років,

Та не зробив він вперед кроків

В своєму прагненні свободи

Від мук, страждання і негоди.

Нема, мабуть, такого ліку,

Що допоможе чоловіку

Дійти швиденько до мети,

Щоб не страждали я і ти.

* * *

“Усе! Здаюсь! Сенсу не має!” -

Розчарування аж палає. -

“Дарма покинув я палати!

Дарма покинув батька й матір!

Тепер немає вороття.

Лишилось тільки каяття.

Нема ні дому, ні країни.

Життя моє — одні руїни.”

...Стояло дерево широке

Обабіч нього, за два кроки.

Без сил до дерева схилився.

Уже не плакав, не молився.

“Нема мені куди іти.

Немає в мене вже мети.

Померти хочу під цим віттям.

Прожив життя я на сміх дітям.

Хотів пізнати я життя,

Щоб не піти у небуття.

Хотів секрет щастя пізнати

І його людям передати.

Та марно все — нема нічого.

І від порогу до порогу

Усюди люди всі нещасні,

Страждання мають свої власні.

Мабуть, не вдіяти нічого -

Борешся сам, чи просиш в Бога.

Така уже речей природа

Спіткала всіх людського роду.

Мабуть, що сильно я зазнався -

Страждання побороть поклявся.

Подумав я, що пуп землі,

Що сонце й місяць у чолі.

Та я творіння є природи.

Тіло моє — це земля й води.

Лиш розум мій прагнув завзято

Зв’язки природи подолати.

Мій розум подавав накази

Найліпшим бути і щоразу

Зусилля сильні докладав,

Боровся, мучився і... впав.