Глава 5. Ціна Раю.

Найжахливішим було те, що тут ТЕЖ було боляче. Чорт... Я ж думав, що коли помру, то мені навпаки вже більше ніколи зовсім не буде боляче. А може це пекло? Тому так темно?... Тому так боляче? За те, що я не цінував своє життя, не цінував те, що маю, я, напевно, заслужив...

Біль в боку, там, де у мене була та рана зі сну, був просто жахливим, і те, що я відчував цей біль,  наштовхувало на погані думки про пекло, в яке я ніколи не вірив.

Згадалась якась дурна картина, на якій янгол повів душу на екскурсію до пекла і показував їй, як там розправляються з грішниками.

Однак якщо це пекло, то чому тут так темно... Чому так тихо... Чому все, що я відчуваю, — це клятий біль?

А може в мене просто заплющені очі? Таке ж теж може бути... Рухайся. Розплющити очі, що може бути простіше... Ну правда, що може бути простіше за це?...

А раптом, якщо я їх розплющу, то остаточно зникну?

Я не хотів зникати.

Моє перше бажання, те, яке я загадав тоді, в машині, я все ще хотів би, щоб воно виповнилось. Бо з усім іншим... З усім іншим можна впоратись, аби тільки бути живим. Допоки ми живі ми ще можемо щось зробити, можемо зізнатись, можемо обійняти, можемо нарешті довіритись іншим, а не постійно все тримати в собі.

А ще ми можемо цінувати.

Шкода, що мені доводиться помирати, щоб зрозуміти цю просту істину... Треба цінувати кожну мить, кожну людину, кожен вдих і видих. Ніщо ніколи не повториться, життя — це не якась там матриця. Тому треба жити так, щоб не шкодувати про жодну з прожитих хвилин.

Авжеж, всі ми люди, і зрозуміло, що, що б ми там не робили, ми все одно будемо помилятись і шкодувати. Будемо тупити, будемо приймати неправильні рішення, йти хибними дорогами, витрачати час на якусь фігню, а потім жалкувати про це... Але визнати свою помилку — це вже півшляху. Не всіх помилок можна уникнути, не всі помилки можна виправити, але після будь-якого падіння можна підвестись. Можна навіть злетіти, як би пафосно це не звучало.

Інколи просто треба наважитись зробити певний крок, щоб перевернути все життя з ніг на голову. Незначний або значний, кожен крок, кожна дія, кожна думка — все це має свою вагу. Раніше я не вірив у такі штуки, не замислювався над подібними речами, але зараз, коли смерть дихає мені в спину і я відчуваю це її дихання прямо на потилиці, зараз, на цій клятій межі, я здається зрозумів щось важливе.

І це знання, чорт, воно того вартувало...

Але я егоїст і все ще хотів побачити її. Побачити, щоб хоча б вибачитись. Вона занадто багато страждала через мене, занадто багато терпіла. Йшла на жертви, щоби просто бути поруч, прикушувала язика і мовчала, не розповідаючи, що її хвилює. А навіть якщо і розповідала, то мимохіть, ніби це було щось незначне. Вона напевно думала, що я зрозумію її з півслова, з закушеної губи і з сумного відведеного погляду...

Я б і радий, радий зрозуміти, але вічна гонка за чимось примарним постійно змазувала картинку. Замість того, щоб жити тут і зараз, щоб берегти те, що мені так дорого, я все гнався за примарною метою, все новою і новою, більшою, серйознішою, крутішою...

Але зараз я зрозумів, що в тих клятих гонках, на тій швидкості, ти не бачиш нічого навколо. Ані красивого і цінного, ані загрожуючого і небезпечного. А навіть якщо й бачиш, то через високу швидкість не завжди встигаєш відреагувати.

І через це втрачаєш щось важливе, а інколи й взагалі самого себе...

Не те щоб гонка це зовсім погано... Авжеж, важливо мати якісь орієнтири і цілі, без цього нікуди. Але треба не забувати, що наше життя — це шлях, а не ціль, шлях від цілі до цілі, які є всього проміжними точками, а не самим життям.

А саме життя — це люди. Ті, хто нас оточує, дорогі і близькі. Без них життя перетворюється на трек, який просто пролітає повз у склі бічного виду, на образи в якому ти навіть не встигаєш поглянути, не те що відчути і прожити.

Моє єдине останнє бажання було жити. Але я боявся навіть подумати про це, бо розумів, що все, що зі мною відбувалось, не могло відбуватись із живою людиною. Та навіть зараз, зникаючи, втрачаючи останні краплинки свідомості, я відчайдушно чіплявся за це бажання.

Жити, щоб знов побачитись з нею. Щоб вона не плакала. Щоб вона була щасливою. Щоб я мав змогу знов зробити її щасливою...

Яскраве світло раптово засліпило мене. Очі буквально різало, а біль здався нестерпним. Але в цю ж мить хтось нахилився до мене і обійняв.

Я відчув на своєму обличчі гарячі сльози.

— Ніколи... Ніколи не лякай мене так, Костю... Я кохаю тебе, господи, як же сильно я кохаю тебе...

Поступово все навколо ставало чіткішим і я побачив її. Вона була тут, я відчував її обійми, її голос. Голос моєї Лесі.

— Я вже в раю, чи як? — говорити було аж боляче, а голос... Господи, я звучав як бухий наркоман після триденного запою і застуди, яку певно підчепив на вуличній тусовці.

— Дурень, — прошепотіла вона. — Який же ти дурень... Ти потрапив в аварію, був у комі... 

— Я кохаю тебе...

На землі теж може бути рай. Просто його треба знайти і берегти. Це не конкретне місце, думаю, це людина. Або люди. Цей персональний рай є у кожного, сьогодні я в цьому впевнився... І тепер, коли я знаю, що це, я постараюсь його зберегти за будь-яку ціну...

***
Якщо цей конкурсний твір вам сподобався, буду рада почути ваші думки, також буду рада зірочкам, дякую. Не видаляйте будь ласка твір  з бібліотек до 1.11 =)) тоді будуть результати конкурсу

Ваша Влада