Глава 4. Напевно, це кінець...

Раптом я відчув, що мене більше ніщо не тримає. Одразу обернувся назад, але Сергія за моєю спиною авжеж не було. Але то точно був його голос! І я не міг обернутись, це не збіг... Я маю зустрітись хоч з кимось, маю! 

Я дістав мобільний і став просто набирати друзів та родину. 

Але замість нормальних гудків чи якогось повідомлення від оператора чув один протяжний гудок. Дивний такий, тонше, ніж має бути гудок в телефоні. Занадто високий... Що ж це вбіса означає?... 

Раз додзвонитись не виходить, напевно треба навідатись до когось вгості. Ну не міг же настати якийсь бісовий апокаліпсис?!... Але тоді чому, якого біса я не можу зустріти жодної живої душі?... 

Однак я ж говорив з Сергієм... Можливо, треба навідатись до нього, це може допомогти. 

Вирішивши, що це номальний варіант, я пішов на зупинку. До Андрія шлях був неблизький, пішки це зайняло б напевно не менше години... 

Однак коли я прийшов і постояв на зупинці хвилин двадцять і послідкував за дорогою, то зрозумів, що й машини зовсім не їздять. 

Точно настав апокаліпсис! Треба дивитись менше блокбастерів, ну що за чорт! Хотілось проклясти все на світі...

Однак тепер це вже було зовсім не схоже на жарт чи щось подібне... Якщо раніше я ще міг хоча б в глибині душі сподіватись на те, що це просто прикол, то зараз вже не мав жодних сумнівів... Трапилось щось жахливе. 

Знов дістав мобільний. Спробував подзвонити ще раз. І ще... І ще... Тепер дзвонив просто всім підряд. Паралельно з цим вирішив пішки йти до Сергія. 

Протяжний гудок, збите дихання від того, що я майже біг, пересохле горло — все це не обнадіювало. Але я не збирався здаватись.

Вперто набирав номер за номером... І так само вперто відбивав кляті виклики, після того, як чув той протяжний гудок. 

Уникав тільки одного номеру. Леся... Не хотів знов почути той її холодний голос... Не рідний, не її, чужий...

Та все одно все було марно.

Дістався до будинку якось аж надто швидко: чи то мене так відволікали всі ті спроби додзвонитися, чи то ще щось, але мені здалось, що між тим, як я вирішив сюди прийти і самим приходом пройшло не більше десяти хвилин. 

Сергій жив не в квартирі, як ми з Лесею, а в приватному будинку на околиці міста. Переїхав, щойно зміг собі це дозволити, бо любив «простір і свободу від інших людей». Я ж навпаки любив квартири та хмарочоси, місця, де вирує життя та енергія. 

Дзвонити в двері було навіть трохи лячно, однак я все одно це зробив. Із затамуванням подиху очікував на відповідь, однак її не послідувало.

— Ти ж був там... Я хочу побачити хоч когось, не вірю, що в мене поїхав дах, не хочу вірити, — прошепотів я. — Де Леся, чому вона не ночувала зі мною... Чому вона мене кинула?...

Щойно я задав це питання, перед очима почало все плисти. Потемнішало, я буквально осів на асфальт перед хвірткою до будинку Сергія. 

Все ще бачив трохи світла, однак відчував, що цього разу так просто прокинутись не вийде... Було холодно і страшно. Чомусь зараз було страшніше, ніж тоді, в машині. 

— Лесю... Де ти... Чому тебе нема, я хочу знати... Допоки я не дізнаюсь, я не помру...

Ці слова вирвались спонтанно. Ні, я підозрював, що скоріш за все цей світ нереальний... Не було людей, не йшов сигнал... Але я не вірив у Бога та потойбічні сили. Можливо, я просто не хотів здаватись, навіть коли вже розумів, що боротьба не має жодного сенсу.

Хоча з іншого боку, доки я можу думати, хіба я не живий?... Я не хочу здаватись так просто. Не хочу залишатись тут, або йти в небуття. 

Щойно я сказав ці слова, картинка перед очима вмить змінилась...

Я стояв у якомусь темному просторі. Десь далеко переді мною світив ліхтар. Єдине джерело світла прикувало мій погляд до себе. 

— Лесю, це ти? — не знаю, чому сказав саме це.

Можливо, в цю мить я зрозумів, що вона завжди була моїм світлом. Мила, інколи аж надто невпевнена в собі і в мені, вона завжди була дуже щирою в своїх почуттях, хоч і не часто ними ділилась. Багато чого вона переварювала в собі, переживала, надумувала... Можливо, не хотіла мене турбувати, а можливо просто вважала, що це для мене неважливо. Можливо, вона не хотіла навʼязувати мені свою думку і обмежувати мою свободу, якою я завжди так дорожив, однак я розумів, що особисто мене ніяка свобода вже давно не цікавить... 

Світло позаду Лесі почало мерехтіти. Здавалось, що там була якась лампочка, яка ось-ось перегорить.

Більш за все на світі зараз я просто хотів побачити її обличчя. Не образ і не тінь, але те світло заважало. Та й взагалі хотілось побачити її реальну, почути її голос, торкнутися її долоні... Такі прості речі, які я, здається, не цінував достатньо сильно...

В голові все більше паморочилось, було страшно.

— Я кохаю тебе, Лесю, пробач...

Це було останнім, що я зміг сказати до того, як світло за нею просто взяло і згасло... Лампочка перегоріла... Напевно, це кінець...