Глава 3. Нарешті розмова... Хоча, я вже не такий впевнений, що то було правильне бажання...

Цього разу розплющити очі видалось ще важче, ніж минулого... Чому? Що трапилось... Я не розумів, що саме, але щось мене напружувало. Можливо, це була тиша. Навколо до сих пір я так і не почув і не пообачив ані душі.

Коли нарешті подивився навколо, то зрозумів, що напружувала мене не тільки тиша. Все навколо здавалось якимось не таким, як зазвичай. Дефектним, порожнім, мертвим, чи що...

Спустився на самий паркінг, «мінус перший» поверх. Тут все було так, як і раніше, окрім знову ж таки того факту, що навколо не було тупо жодного сусіда чи сусідки.

Раніше мене завжди дратували люди. Я любив особистий простір, любив займатись улюбленою справою так, щоб мене ніхто не чіпав, але зараз я чомусь відчував себе аж надто самотньо. Не памʼятаю, щоб хоч колись до цього відчував подібне...

Я пішов до свого паркомісця, але машини там не було.

Дивно, я не міг повернутись без машини... Хоча, що як Леся заборонила мені сідати за кермо після випивки? Вона завжди дуже переживала за мене... Часто аж надто сильно. Інколи це навіть дратувало. Все ж, я не якась кісейна баришня. Та й взагалі, я можу приймати рішення самостійно, без зайвих порад. Та й навіть якби вона мене й просила... Я ж майже й не пив, тож я б не послухав її, сто відсотків би не послухав...

Мені знов згадався той сон, де я був в машині. Треба згадати, де саме все відбувалось. Якщо я згадаю, то можна буде сходити туди і побачити... Хоча, що це я хочу там побачити? І де «там»? Я все одно не знав, де саме трапилась та аварія зі сну, хоча...

Я подумав, що в принципі можна просто пройти дорогою від будинку і до ресторану, в якому ми святкували. Машина має бути десь там.

Вирішивши, що це оптимальне рішення, я вийшов з парковки і з мого житлового комплексу загалом. Яким же було моє здивування, коли я зрозумів, що на вулиці було темно... Складалось враження, ніби ранок так і не настав. Але не міг же я зовсім не поспати, встати з ліжка і спуститись сюди після тієї гулянки? Ні, це точно неможливо. Коли я напиваюсь, то завжди сплю як вбитий як мінімум годин вісім...

Хоча, у мене сьогодні ще й глюки... Мало що трапилось на тій вечірці.

Треба просто пройтись тією дорогою, якою я мав повертатись.

Ситуація напружувала. Навіть не знав, чого хотів більше: знайти розбиту тачку, прямо як було в моєму сні, чи навпаки — не знайти нічого.

З одного боку, якщо я знайду тачку, це хоча б пояснить, чому в мене все болить. Якщо вона авжеж розбита, як в моєму сні. Отримати хоч якесь пояснення, та й знати, що в мене не поїхав дах було б непогано...

З іншого боку, якщо я не знайду тачку, то вийде, що аварія мені просто наснилась, і такий варіант можливо навіть краще. Але мені не сняться сни, ніколи не снились. Тож це все одно дивно...

Коли я підійшов до чергового повороту, серце забилось частіше і я навіть на секунду зупинився. Точно. Саме там, саме зараз я маю побачити машину. Не знаю, як я згадав це, однак згадав. Можливо, в мене якась там часткова амнезія? Струс мозку? Чи що там ще буває після аварій? Треба буде сходити до лікарні, бо Леся буде переживати...

Але спочатку подивитись на машину... Ну чого страшного? Ну побив, головне — цілий, живий, все інше — не так важливо...

Вмовивши себе таким чином, я зробив крок за поворот, однак не побачив нічого. Хвиля розчарування нахлинула на мене доволі несподівано одночасно з сильним поривом вітру вперемішку з вуличною пилюкою.

Зіщулився на автоматі, аж раптом відчув, як плеча торкнулись.

— Пробач, — голос мого найкращого друга, Сергія, змусив здригнутись.

— Що ще за «пробач»? — я спробував обернутись, але ступні ніби приклеїлись до асфальту. Я взагалі ніби закамʼянів: не міг поворухнути навіть пальцем, не те що ногою чи головою. Все навколо завмерло і навіть вітер вже не дмухав прямо на мене.

— Пробач мені, Костю, — знов сказав він.

Голос звучав незвично сумно.

Ми з Сергієм дружили ще з універу. Разом навчались, разом відкрили наш бізнес, разом познайомились з Лесею... Він тоді теж на неї запав. Ох і посварились ми того разу... Ну але потім домовились, що вона сама обере того, з ким хотіла б зустрічатись... А другий, після того, як вона обере, мав не заважати.

Вони з нею одразу знайшли спільну мову, я навіть думав, що програв, так і не поборовшись, однак потім доля підкинула мені шанс і ми залишились вдвох... Мені ніколи не було так приємно і легко з дівчиною... І якщо до цієї розмови я думав, що просто хотів з нею переспати, то вже після я весь час думав про неї далеко не тільки в тому ключі.

— Ти пробачиш мені? — знов запитав він.

— Що саме?

Я не був впевнений, що хочу знати відповідь. Сергій завжди був хорошим другом, ніколи не підводив мене. І навіть наша історія з Лесею не зруйнувала нашу дружбу... Навіть уявити страшно, за що він може вибачатись... Ні, тільки не кажи, що Леся насправді кинула мене через тебе... Що то був не сон, а всі її слова про ризик — то лише привід...