Глава 2. Жарти, котрі не жарти, і довбані флешбеки.

Я мало не впав, коли вилетів з душевої кабіни. Буквально ледь втримав рівновагу. Лампочка в стелі почала мерехтіти, а ще все навколо затряслось.

— Дуже смішно! — вигукнув я, усміхаючись і обертаючись навколо в пошуках прихованої камери чи чогось подібного. — Це такий розіграш на мою днюху? — Ви — ідіоти, я ж голий, невже захочете це потім десь показати?

Я подумав, що злість — нормальний варіант в цій ситуації. Краще я буду злитись, ніж боятись. В глибині душі я розумів, що це не розіграш, але надія, як-то кажуть, помирає останньою... 

Та все одно відповіді, як я і очікував, не послідувало.

Біль в боку тим часом тільки посилився. Мені здавалось, що мене буквально ріжуть заживо. Мерехтіння лампочки теж якось дивно впливало на тіло, я ніби втрачав енергію, дуже неприємне відчуття.

Може, я просто випив щось не те... Мені щось підмішали, не інакше... Я з останніх сил кинувся до дверей, смикнув ручку, але двері так і не відчинились. Тут навіть замка не було, вона не може заїсти отак!

Дернув раз, другий, третій. У вухах чув, як гупає серце. 

Я не хотів помирати... Чому, ну чому я весь час думаю про смерть? Це все просто якийсь прикол, точно прикол... 

— Придурки, я вам влаштую! Побачите!

Я вигукував ці фрази, хоч все більше й більше сумнівався, що це могли провернути друзі, та й взазалі люди. 

— Тільки подзвоніть мені, хтось, тільки подзвоніть! — розлючено продовжив я, аж раптом почув, як десь за дверима дійсно задзвенів мій мобільний.

Саме в цей момент двері несподівано легко відкрились і я мало не випав з кімнати просто по інерції...

Телефон продовжував дзвонити. Я буквально побіг на звук, який привів мене до спальні. Мобільний дзвенів з-під ліжка.

Як він там опинився?

Я сів навпочіпки і зазирнув під ліжко, побачив телефон, простягнув до нього руку і одразу витягнув.

На екрані висвітилось «Леся».

Злегка схвильовано приклав телефон до вуха, приймаючи виклик.

— Алло, Лесю? Що сталось?... — запитав я. — Ти де? Чому не вдома?... Я знаю, ти б не стала жартувати разом із тими придурками!

— Я зробила це... — почув я її голос. Холодний і відсторонений. Він ніби був її і не її одночасно. Навіть не знаю, як це правильно описати... Зазвичай від її голосу віяло теплом, а сьогодні від нього шкірою йшли мурахи.

— Про що ти? — я сковтнув слину, серце знов пришвидшило свій ритм.

— Я кинула тебе... Кинула. Кинула. Кинула. Кинула... — повторювала вона раз за разом без передиху. — Я кинула тебе...

— Це був просто сон! — вигукнув я в слухавку, втрачаючи всю свою внутрішню рівновагу. — Не жартуй так! Це не ти, Лесю!

— Я кинула тебе! — вона перейшла на крик, я спробував відбити виклик, але це нічого не дало і я тупо жбурнув телефон об стіну.

Але замість того, щоб нарешті зупинити ці кляті воплі, телефон перейшов у режим гучномовця.

— Я КИНУЛА ТЕБЕ, КОСТЮ! — закричала Леся ще голосніше.

Її голос викривився ще більше, цей вопль більше зовсім не був схожий на голос моєї коханої...

Я схопив одяг і практично вибіг зі спальні до передпокою. Швидко натягнув кофту і джинси, а також кросівки прямо на босу ногу. Почав шукати свою улюблену куртку, але так і не знайшов, тож вдягнув іншу. Взяв ключі, вийшов з квартири, замкнув квартиру і пішов до ліфту.

Натиснув на кнопку виклику, але та, схоже, не працювала. Мерехтіла, прямо як світло в ванній...

Чорт.

Я розвернувся і пішов до сходів. Практично біг ними, а не йшов, ноги не слухались, пару разів мало не впав — настільки сильно поспішав.

Вже на останньому прольоті, коли практично «побачив світло в кінці тунелю» — розслабився і таки перечепився через свої ж ноги...

— Нам варто розійтись, Костю, — почув я голос Лесі ніби з-під води.

Навколо було темно, я нічого не бачив... Щойно я ніби як впав. Спробував розплющити очі і раптом опинився в ресторані, точніше — перед ним. Це було вчора, точно, вчора...

— Лесю, я не розумію, чому...

— Ти загрався, я не можу так жити... — сумно продовжила вона. 

— Життя нудне без експериментів, як ти не розумієш... — спробував заперечити я. 

— Мені боляче... — вона подивилась спочатку мені в очі, а потім чомусь кудись нижче.

Я і сам опустив погляд і побачив кляту кров. Зі сну, там, в машині була саме така рана.

— Лесю.... — я простягнув руку до її долоні, але чомусь так і не міг торкнутись. Здавалось, нас розділяла пара міліметрів, але я ніяк не міг торкнутись. 

— Будь ласка, досить ігор, Костю, — прошепотіла вона. — Я переживаю за тебе, я не можу...

В її очах стояли сльози.

Я підняв руку до її щоки, але знов так і не зміг торкнутись. Світло ніби вимкнули і Леся зникла. Зникло взагалі все, окрім клятого болю. В животі, на місці рани зі сну, в голові та всьому іншому... Темрява поглинала мене, темрява і біль стали єдиними супутниками...