Глава 33. Новий шлях

Трохи поспавши, розумію, що вдома неприємно перебувати. З цією квартирою не пов'язано нічого хорошого, про що можна було б згадувати з радістю. Знаходжу в спальні телефон, беру з собою. Одягаюся, як можна непомітніше та наважуюся провітрити думки.

На вулиці потихеньку починається вечір. Неспішним кроком обійшовши більшу частину міста, я прийшла в парк Фан Пір, звідки почалося моє падіння в безодню оксамитового голосу, теплих рук і чорних очей чарівного демона. На алеях небагатолюдно, самотні парочки прогулюються по засніженому парку, фотографуючи красу зимового Бостона.

У кишені рюкзака дзвонить телефон. Номер невідомий.

— Так, слухаю, — несміливо відповідаю.

— Міс Мілтон, як ви, підкріпилися? — бадьорий голос доктора Холла викликає усмішку. — Відпочили? Як серденько?

— Все в порядку. Я поїла, поспала. Зараз на прогулянці. Мені подати звіт? — жартую безглуздо та незграбно.

— Звичайно, я повинен знати, що все добре. Можна приєднатися до вашої прогулянки?

— Я в парку Фан Пір, але тут жахливо холодно, — чую його сміх, і сама не розуміючи навіщо, додаю: — можете приїжджати.

— Хвилин через сорок буду. Дочекайтеся, інакше мені доведеться пити каву на самоті.

Кладу трубку. Не хочеться зараз бути одній, мабуть, тому я не відмовила йому. А може, це все ще страх?

— Я знав, що знайду тебе тут, — гучний грудний баритон змушує здригнутися, — поговоримо?

Повільно обертаюся і бачу перед собою Девіда. Відчуваю, як горло ніби знову стискають його пальці. Стає важко дихати.

— Що тобі від мене потрібно? — тихо питаю, відводячи погляд на затоку.

— Не знаю, що на мене вчора найшло. Я був п'яний...

— Знаю, я попереджала тебе...

— Ти мене ненавидиш тепер?

— Ні. Просто ти вбив всі почуття, які були. Все кохання. Ненависті немає.

— Не знаю, чому я став такий, — схиляє голову.

— Ти був обділений любов'ю. Але зате було багато болю. Та й молодість… адже вона запальна, невсидлива. Ось тобі й не подобалося все, що було проти твоїх бажань.

— Скажи, ти мені зраджувала? — дивиться в очі, пронизуючи до п'ят.

— Ніколи. Я більше нікому не заподію такого болю.

— А зараз? Ми три місяці не бачилися, напевно, когось собі знайшла в Нью-Йорку?

— Скажи, що ти хочеш від мене? — потираю болючі сліди на шиї. — Тобі вчора було мало розмов? Я більше не буду відповідати. Наше з тобою життя закінчене.

Девід підходить ближче та бере мене за лікоть.

— Не торкайся, будь ласка! Мені неприємно.

— Я лише хочу востаннє відчути тебе, перш ніж ти підеш.

— Ні, не треба, Девіде, не продовжуй, — починається тремтіння. — Я не хочу тебе бачити!

Розвертаюся та починаю швидко йти від нього, глибоко занурюючись ногами в сніг.

— Ванессо, — кличе, наздоганяючи, — ти сама винна в тому, що відбувається!

— Я знаю, відпусти, — Девід міцно тримає мене за руку. — Нікого не звинувачую! Я винна сама! Знаю. Йди!

Мій голос зривається на крик, зливаючись з шумом вітру. Вдалині бачу, як наближається Майкл. От дідько! Я забула про нього. Він йде дуже швидко, побачивши, що зі мною Девід. Погляд гострий, губи стиснуті.

— Ванессо, здрастуй. Цей молодий чоловік ображає тебе? — басисто запитує він.

— Ні, я просто хочу піти.

— Доктор? — тихо гарчить Девід мені в обличчя. — Твій новий хлопець?

— Не твоя справа!

— Ти спиш з ним? — уїдливо сміється він.

— Девіде, припини, це не твоя справа.

— Швидко ж ти відійшла і знайшла заміну, — плескає в долоні, — молодець, Несс, недовго страждала. Він хоч багатший за попередні гаманці?

Девід презирливо дивиться на Майкла та шкіриться. Несподівано, Холл робить крок уперед і, спритно замахнувшись, хуком б'є його в обличчя.

— Ти більше її не скривдиш! Жодного кривого слова, ні погляду, ні дотику! Ти зрозумів?

Девід, спльовуючи кров, киває. Починаю плакати. Майкл підходить, міцно беручи мене за руку:

— Підемо! — впевнено говорить він.

Озираюся на Девіда, він дивиться вслід, поглядом сповненим болю, скорботи, каяття. Майкл підкурює сигарету і дає мені, потім підпалює й собі. Не відпускаючи моєї руки, веде в бік паркування, де я бачу його автомобіль. Роблячи глибоку затяжку, хочу ще раз озирнутися, але він зупиняє мене:

— Не треба, — хитає головою, — він більше не чіпатиме тебе.

— Вибачте, що вам довелося вислухати все це...

Доктор Холл відпускає мою руку, акуратно обіймає за талію, випускає клубок диму в бік, й дивиться в очі:

— Сідай, поїхали, — не відповідаючи на мої слова, говорить, відкриваючи двері авто.

— Куди? — здивовано питаю.