Глава 16. Жебрачка

У понеділок після роботи в театрі, разом з Девідом йдемо до нього додому. Я запропонувала, щоб ми запросили місис Леман сходити до музею, а потім, на гроші які заробила в редакції, повечеряти в гарному ресторані. Залишившись незадоволеною знайомством, хочу спробувати все виправити. Квитки на виставку вже в мене, залишилося обрати ресторан та отримати згоду Стефані.

Зайшовши у квартиру, чую, що вона гримить посудом на кухні, лине аромат яблучного пирога та ванілі, здається, ще й курки у фритюрі. Добряче зголоднівши за тривалий робочий день, промайнула думка, що жінка все ж одумалася та готує "примирливу вечерю".

Девід першим йде в кухню, поки я знімаю куртку та шапку. Розгортаючи довгий коричневий шарф, прислухаюся до розмови сімейства Леман.

— Ти прийшов з нею?

— Так.

— Сідай їсти, а вона хай іде.

— Мамо, що ти таке кажеш?

— Вона більше не переступить поріг цієї квартири!

— Мамо, це моя квартира, а не твоя і не тобі вирішувати!

Відкривається кран і через шум води погано чую, про що вони говорять. Так і не знявши чоботи, завмираю, прислухаючись.

— Ця дівчина більше не буде тут перебувати, квартира куплена за наші з батьком гроші, ми маємо право висловлювати своє невдоволення.

— Та ти чого, мамо? Що сталося? Несс буде тут, тому що вона моя кохана. Якщо тобі щось не подобається, можеш повертатися додому або на всі чотири сторони!

— У такому разі, ти залишишся без житла, любий синку, й говорити зі мною в такому тоні... Я краще віддам квартиру твоїй сестрі, яка скоро вийде заміж, ніж побачу ще раз тут цю неосвічену жебрачку...

Недослухавши продовження, швидко вдягаю куртку, хапаю шапку та вибігаю з квартири, тихенько зачинивши двері, щоб не чули, як я пішла.

Виходжу на вулицю, вдихаючи крижане повітря.

— Ось тобі й "примирилися"...

Надіваю шапку, закутуюся шарфом до самого носа, повільно йду вулицею, підкидаючи ногами пухнастий сніговий килим. Такого я не очікувала. Прикро. Навіть не хочеться підбирати слова, щоб висловити засмучення. Людина, яка мене зовсім не знає, назвала "неосвіченою жебрачкою". Ще більше засмучена не особливо завзятою позицією Девіда. Я вже майже впевнена, що мати має над ним владу. Вона сказала, що позбавить його житла, я цього не допущу. Більше мене ця жінка не побачить.

На зустріч з нею потрібно було вдягти найкращу сукню, туфлі та одразу вести в дорогий ресторан. А не зустрічати її домашнім обідом. Ось тоді я б їй сподобалася.

З неба знову зривається снігопад. Зима в цьому році щедра на холод та опади.

Несподівано хтось різко хапає за плечі. Здригаюся. Переді мною стоїть Девід. Його пальто навстіж, воріт сорочки не застебнутий. На розпатлане чорне волосся швидко падають сніжинки. Обличчя бліде та схвильоване. Пухкі рожеві губи придбали синюватий відтінок.

— Несс, — намагається віддихатися. — Несс...

— Девіде, не потрібно нічого казати, будь ласка. Я не маленька, все добре розумію.

— Несс...

— Правда, благаю тебе. Не пояснюй. Не захищай. Мене не захищай, її не захищай. І не виправдовуй її слів.

— Я не збираюся її виправдовувати.

— Але і мене не збирався захищати... — відвертаюся, продовжуючи повільно йти.

— Ванессо, я не знаю. Стривай... — знову стискає мої плечі. — Не йди. Я захищав тебе! Я кохаю тебе, мені дуже шкода, що так сталося. Шкода, що ти почула всю цю гидоту. Якби я міг все змінити, цього б не було. Ніхто не може ображати мою дівчинку...

Ласкаво погладжує по щоці, розтоплюючи крижинку образи. Проводжу пальцями по його шиї, торкаючись западинки між ключицями, він затримує подих. Дивлюся в чорні очі. Вони повні розчарування та смутку.

— Не сумуй, — змахую сніг з волосся. — Боюся, що після такої прогулянки ти захворієш.

Усміхаюся, згадуючи турботу про мене під час зливи на причалі. Знімаю довгий шарф, обмотую кілька разів навколо його шиї, застібаючи по черзі великі чорні ґудзики на пальті.

— Підемо до мене, напою тебе чаєм.

— Несс... — Девід притягує до себе та ніжно цілує холодними губами.

Я більше не ображаюсь. Він не винен у діях матері. Як і я в діях моєї... Ми не можемо впливати на думки та рішення батьків. У них вже усталений характер та своя політика відносин з людьми. Проживши більше ніж ми, вони побачили багато, й у кожного залишилися в душі сліди минулого, які побудували їхні принципи.

Ми йдемо під сильним снігопадом. Девід вродливий. Я, більше не приховую те, що милуюся ним, тому що він мій. Різкий контраст — сніг та чорні очі, волосся та пальто. Якби я була художником, то на білосніжному полотні, великими мазками масляної фарби намалювала б його. Тільки він, йде по сніговому килиму, загорнутий в білу пелену хуртовини. Й нічого зайвого. Дерева, будинки, машини — все це злилося в каламутні тіні навколо.

— Ти залишишся сьогодні? — пропоную Девіду після допитого чаю. — Правда, спати ніде...

— Із задоволенням залишуся. Тим більше я дуже скучив. Іди до мене.