Глава 8. Демони думок

Вогні нічного міста згасають. 4:30 ранку.

Відчиняю вікно навстіж та глибоко дихаю. Холодно. Осінній дощ і шум вітру примушують заплющити очі, щоб відчути цей аромат. По щоці мимоволі покотилася сльоза. Що я накоїла? Навіщо руйную те, що давно побудоване? Неприємним ознобом проходить по моєму тілу порив вітру...

Озираюся. На ліжку під білим простирадлом лежить Девід, спить після неймовірної ночі зі мною. Це було пристрасно, ласкаво та дбайливо. Але зараз, коли все закінчилося,  почуваю себе жахливо. Я зрадила. Зрадила Марку, зрадила собі, ставши відступником власних поглядів.

Що тепер буде? Як подивлюся в очі людині, яку обдурила та зрадила? Боляче від однієї лише думки, коли уявляю реакцію Марка на цю "ситуацію". Не боляче за себе, боляче за нього. Заподію йому біль, зруйную всі плани, зламаю довіру до мене, до людей, до жінок. Я зламаю його, як він зламав мене…

— Що з тобою, зірочко моя? — Девід підійшов ззаду, ніжно погладжує пальцями по стегнах.

— Почуваюся огидно, — нічого не хочу приховувати, нехай знає. — Я найгірша людина на землі.

— Ні! Ні, ти не найгірша людина, — ніжно цілує в шию та обіймає за плечі, — ти тепер кохана людина! Моя кохана людина!

— Ти навіть не уявляєш, що мене чекає.

— Я буду поруч!

Притискаюся до нього спиною й кладу голову на плече. Хотілося б вірити та сподіватися, що розрив пройде швидко, без абсурду, але совість завзято заявляє зворотне. З такою людиною як Марк, не вдасться легко. Перед очима виникають картинки, як вони б'ють один одному обличчя. Господи, ні! Марк поважає себе, він через мене не битиметься, це не та людина, яка так проявляє почуття. Вони у нього приховані дуже глибоко. Він може морально подавити, знищити, роздавити, одним лише поглядом…

— Коли ти йому скажеш про нас?

— Девіде, не квап мене. Ти занадто наполегливий, я ще не встигла опритомніти від нашого зближення, як ти хочеш мене підставити під кулі?

Ласкаво цілує у вухо:

— Тихо, тихо, сонечко!

— Не називай мене так, ніколи!

Дідько, та що зі мною? Мене так називав Марк! Я не дозволю нікому більше називати себе так. "Сонечком" я була та буду тільки для нього.

Девід здивовано відстороняється, не розуміючи, чим викликав моє роздратування.

— Пробач, більше не буду. Будь ласка, йди до мене. Ти така вродлива, не можу надивитися. Твої очі, я зачарований ними, їх глибиною, незвичайним кольором. Вони, немов зелені прерії під час сірого дощу. Сірий та зелений — неймовірне поєднання. Твоя фігура бездоганна, я навіть мріяти не міг, що ти будеш зі мною. Моя крихка пташка! Така таємнича, талановита, тонка та дуже сильна. Йди до мене, дозволь заспокоїти тебе!

Тримаючи за плечі, пильно дивиться в очі. Невже говорить правду? Усміхається. О, ці губи…

— Підемо, — веде за руку до ліжка, — лягай на живіт.

Слухняно виконую прохання Чую, як він чимось шелестить у шафі. Підходить, й по моїй спині ллються прохолодні краплі. Олія. Сідає поруч та починає робити масаж, розтираючи кожен шматочок тіла. Періодично цілує, промовляючи ніжні слова. Бентежуся, коли цілує ноги, під коліном, гомілки, а потім їх масажує. Під силою м'яких рухів розслабляюся. Це така насолода, така турбота, такий інтим… більше, ніж секс.

За вікном продовжує накрапати дощ, небо починає яснішати. Так, Девід перевернув мій світ, адже раніше удосвіта я прокидалася, а зараз засинаю.

Прокинувшись близько дев'ятої ранку в ліжку Девіда, оглядаю кімнату. Поруч біля паралельної стіни стоїть невеликий сірий диван, ліворуч коло вікна з темно-зеленими шторами фортепіано, у кутку біля якого стоїть скрипковий футляр на підлозі. Він ще й на скрипці грає? Ось це так!

З правого боку модульна шафа, полиці з книгами та статуетки мотоциклів. На стінах сірі шпалери, з ледь видимими тонкими смужками, лише білою плямою зяють вхідні двері.

До мене доноситься шум з кухні та музика групи "Nickelback". Потихеньку підводжуся з ліжка, помітивши на дивані футболку, на якій намальований вовк та місяць, одягаю її та йду в кухню. Підіймаю комір футболки до обличчя, його запах, гірка кориця. Вдихаю вловні залишки аромату.

Девід біля плити, в домашніх чорних штанах, з оголеним торсом, волосся безладно скуйовджене. Набираюся сміливості, підходжу ззаду та підвівшись навшпиньки, запускаю руки в чорний вир волосся. Він здригається. Усміхаюся. Це так приємно, люблю густу чоловічу шевелюру.

— Що готуєш?

— Сніданок для тебе! Ти кілька днів не їла нормально, не хочу, щоб тобі на роботі стало погано.

— Це так благородно з твого боку, — жартую, лоскочучи ребра вказівним пальцем. Девід сміється, притискаючи лікті до боків, щоб сховатися від дотиків.

— Юна леді, зараз підгорить м'ясо та припаде тобі їсти вівсяні пластівці.

— Бе, я їх не люблю, — сідаю за великий чорний стіл в очікуванні сніданку, роздивляючись гарну спину. Нове приємне почуття задоволення.

Ставить коричневу тарілку зі шматком смаженої курки, картоплею та салатом. З кавоварки наливає маленьку білу чашку кави, дістає з холодильника згущене молоко, додає в чашку й дає мені.