Глава 1. Чи бути ідеальною?

Не знаю, за що він мене покохав. Не знаю, навіщо хоче мною опікуватися. Можливо, через жалість? Ні, навряд. Жалість — це те, що я завжди відчуваю до самої себе. Приниження загартувало мене. Постійні виправдання, сльози. А ще страх… Страх змушує ціпеніти або, навпаки, діяти.

Я не боюся саме його. Боюся знову бути винною…

***

Четвер, двадцяте жовтня, 2007 рік.

Мабуть, я ніколи ще так не бігала нічними вулицями Бостона. Не помічаючи перехожих, які ховаються від зливи під парасольками, поспішаю додому. Робоча зміна в ресторані була не з легких, але мушу скоріше дістатится дому, щоб приготувати вечерю. Марк повертається з відрядження, а в холодильнику жодної готової страви.

Нарешті… Зачиняю двері й намагаюся вирівняти дихання. З наскрізь промоклого пальта стікають краплі, а тіло мимоволі тремтить від холоду. На мить прислухаюся, адже здається, що Марк уже вдома. Ні, це лише моя втомлена уява, яка боїться знову почути докори.

Зараз нашвидкуруч що-небудь приготую, треба тільки переодягтися в сухий одяг. Але не встигаю навіть розігріти духовку, щоб поставити м'ясо, як чую клацання замка. Дідько!

— Привіт! — радісно вигукую, виходячи до нього назустріч. — Вибач, я тільки прийшла з роботи. Ти поки йди в душ та розкладай речі, а я приготую вечерю.

Хочу обійняти, але Марк відсторонюється. Ми не бачилися кілька тижнів, тому зовсім не очікувала, що замість усмішки й поцілунків, він зустріне мене з насупленим обличчям.

— Втомився? — простягаю руку, аби допомогти із сумками.

— Ні, не втомився, Ванессо, — роззувається, кидає куртку на вішак та йде в кімнату.

Розгублено застигаю на місці, дивлячись йому вслід. Вирішую проігнорувати те, що сталося й спробувати ще раз почати розмову.

— Марку?

Удаючи, що не чує, знімає вологий джемпер, залишаючись в темно-синіх джинсах. Бере з шафи білу футболку, вдягається та починає діставати з дорожньої сумки речі. Одяг кидає на підлогу під ноги, а книги та журнали ретельно перевіряє, чи не попсувалися через дощ.

— Ти ж наче школу закінчила, а так і не навчилася робити все нормально… — крізь зуби промовляє, навіть не дивлячись на мене.

— Тобто? — звісно, розумію, до чого він хилить, але нехай скаже це в обличчя.

— Ти знала, що я сьогодні повертаюся. І все одно не змогла розрахувати час.

— Ти теж знаєш графік моєї роботи. Зараз за чверть північ, я й так бігла, наче скажена. Можемо замовити піцу або почекай хвилин сорок, я…

— Краще залишусь голодним, — кидає на мене короткий погляд і, дістаючи ще одну книгу, відвертається.

— Ти до своїх «розумних» книжок ставишся ніжніше, ніж до мене, — тихо кажу й здригаюся від того, що Марк з усього розмаху кидає книгу в стіну.

— Ось бачиш, як ніжніше? — зі злістю вимовляє, дивлячись у вічі.

Мовчу. Моє серце, як та пошкоджена палітурка, таке ж розламане й побите зневажливим ставленням. Підіймаю його речі з підлоги та несу до ванної кімнати. Стримуючи сльози, закидаю одяг в кошик для брудної білизни й повертаюся на кухню. Не хочу, аби він бачив, як я плачу.

— Знову ниєш? — лунає за спиною. — Як це дратує!

Не встигаю вимовити й слова, як Марк іде геть. Гучний стук дверима. Пішов, залишивши мене наодинці з думками. Виникає нестерпне бажання викинути все в смітник, а не готувати для нього. Що ж… Я знову погана. Звично, проте боляче.

Ми разом уже чотири роки. На початку все було доволі романтично: кількагодинні розмови телефоном, нічні прогулянки містом, обійми та поцілунки. Кожного місяця, двадцятого числа, починаючи з дня нашого знайомства й до сьогодні, Марк дарує мені троянду сорту «Freedom». Темно-бордова квітка з оксамитовими пелюстками стала маленьким символом наших стосунків. Здається, з часом перша підліткова закоханість переросла у справжнє кохання.

Зараз мені двадцять один, Марку — двадцять сім. Він працює шефом радіостанції на ролкері — вантажному транспортному судні. Щоб заробити на нову квартиру постійно погоджується на тривалі відрядження. Марк розумний, навіть занадто. З легкістю розуміється на математиці, радіофізиці та іншій нісенітниці, яку я ніколи не подужаю.

І, звичайно, я бачу та розумію, який вплив Марк має на жінок. Вродливий брюнет, з очима, кольору зеленого виру, високого зросту, з доглянутим спортивним тілом. Хіба можна ігнорувати той факт, що йому «пускають бісиків» красуні, а він реагує, застосовуючи чарівливість та кмітливий розум?

Ні, не можу стверджувати, що він дає надто відкриті приводи для ревнощів. Але ж, дідько! Коли Марк усміхається іншій в моїй присутності, коли жваво підтримує розмову з нею, я… я лишень стою поруч або позаду, наче й не існую. Адже хто я? І досі дівчинка-підліток, а не жінка? Навіть коли ми їздимо на відпочинок, то завжди з його друзями. І саме спілкуванню з ними Марк надає перевагу.

Чи можу я це змінити? Можу. Треба змінити себе.

***

Чую шерехи в коридорі. Повернувся. Його не було близько години. На столі готова вечеря. Не виходжу назустріч. Стою біля вікна, розглядаючи вогні нічного міста та п'ючи м'ятний чай. Марк заходить з букетом бордових, майже чорних троянд — стандартним способом примирення.