Глава перша. Посадка

Після відбою люди поверталися на платформу сердитими. У кого забрали годину відпустки, у кого — останні сили перед дорогою, а чоловік у білій сорочці, який ішов попереду Ярини, дорогою встиг посваритися з дружиною й тепер ніс дві валізи так, наче збирався ними когось ударити.

Біля вагона на нього чекала ще одна неприємність: дружина поклала квитки в сумку, а сумку віддала йому.

— У синю, — пояснювала вона.

— Вони всі сині.

— Та, що з кишенею.

— У кожній є кишеня, Людо!

Ярина пропустила повз себе жінку з дитиною, почекала, поки подружжя нарешті розбереться з багажем, і попросила документи. До відправлення залишалося небагато часу, але поспіх зараз мало чим допоміг би. Назар уже телефонував із сусіднього вагона, хоча ще п'ять хвилин тому вони стояли поруч.

Вона скинула виклик.

Телефон одразу завібрував знову.

— Ярино, в тебе скільки?

— Шестеро ще.

— Чого так довго?

— Бо не всі повернулися з укриття.

— Ясно. Скажеш, як закінчиш.

Назар говорив голосом людини, яка щиро вважає, що організованість пасажирів залежить від моральних якостей провідниці. За місяць роботи на міжнародному напрямку Ярина вже навчилася визначати за його інтонацією, коли він справді сердиться, а коли просто отримав черговий дзвінок від начальства.

Цього разу, схоже, було і те, й інше.

Вона прибрала телефон. Жінка з дитиною простягнула документи й попросила не поспішати з їх перевіркою: у малюка нещодавно піднялася температура, вона хвилювалася, чи витримає він дорогу. Ярина розпитала про самопочуття, пояснила, як звернутися по допомогу в разі погіршення стану, і показала їхні місця. Дитина була сонна й важка на руках, мати насилу втримувала ще й рюкзак.

— Давайте сюди.

Ярина взяла рюкзак, допомогла підняти його до купе й повернулася до дверей.

На платформі знову дзвонив телефон.

Мати.

Три пропущені.

Доведеться телефонувати пізніше. Зараз навіть на коротке «у мене все нормально» піде хвилин п'ять: мати неодмінно спитає, чи вона поїла, чи не затримують поїзд, коли буде в Чернівцях і чому баба Параска вже другий тиждень не може до неї додзвонитися.

Останнього запитання Ярина особливо не хотіла.

— Перепрошую.

Перед нею стояла дівчина в сірій футболці. Довге волосся було зібране абияк, пасмо прилипло до вологої шиї. На вигляд років сімнадцять, може, трохи менше. В одній руці вона тримала паспорт, у другій — квиток, складений удвоє.

— Шосте купе в цьому вагоні?

Ярина перевірила документи.

— Так. Проходь.

Дівчина озирнулася, перш ніж ступити на сходинку.

— Валізу самій?

— Давай допоможу.

— Не треба, вона легка.

Валіза справді була невелика, потерта з одного боку, із пластиковим брелоком у формі лимона. Ярина посунулася, пропускаючи дівчину, й уже взяла наступні документи, коли біля дверей з'явився чоловік із ноутбучною сумкою.

— Ліза пройшла?

Він говорив українською, без помітного акценту. Мав коротко підстрижене волосся, темно-синю сорочку, застебнуту навіть біля шиї, і окуляри в тонкій оправі. У руці тримав паперовий стаканчик кави.

— Щойно.

Чоловік подав документи. Поки Ярина звіряла дані, він витягнув телефон, прочитав повідомлення й невдоволено зітхнув. Кава ледь не перелилася через край.

— Давно працюєте на цьому маршруті? — запитав він.

— Місяць.

— Ага. Тоді ще не встигли звикнути.

До чого саме, Ярина не уточнила. За її спиною вже стояли двоє пасажирів, і один із них намагався поставити сумку просто на сходинку, перекривши прохід.

Чоловік із кавою рушив до купе.

— Лізо, ти де? Шосте ж!

— Вона туди й пішла, — сказала Ярина.

— Та я бачу. Дякую.

Він обережно переступив через чужий багаж.

Останніми сідали двоє чоловіків із величезними сумками, перев'язаними ременями. Один із них вирішив, що везти розібраний велосипед вигідніше, ніж платити за його перевезення окремо, але навіть розібраний велосипед ніяк не хотів поміщатися в дозволені габарити.

Ярина вислухала пояснення про дуже дорогі колеса, про майстра, який усе неправильно запакував, про брата в Бухаресті, котрий чекає цей велосипед уже пів року. Питання довелося вирішувати за правилами перевезення багажу, а не за кількістю братових страждань.

Поки розбиралися, на сусідній платформі заговорив гучномовець. Ярина не розчула оголошення, тільки номер іншого поїзда та слово «затримується».

Зрештою пасажирів посадили.

Вона перевірила двері й повідомила Назарові, що у вагоні всі на місцях.

— Ну нарешті, — буркнув той.

— Бажаєте ще щось приємне сказати?

— Бажаю, щоб ми сьогодні виїхали.

Він поклав слухавку.

Ярина сховала телефон у кишеню й на мить притулилася спиною до перегородки.

За сім років на залізниці їй доводилося бачити різні посадки. Одного разу в Івано-Франківську пасажирка забула на платформі чоловіка. У Черкасах хлопець намагався сісти в поїзд, який прибув із протилежного напрямку, й дуже ображався, що його не пускають. А минулої зими у Львові жінка примудрилася привезти із собою двох котів, записавши у квитках лише одного.

Тепер Ярина працювала на міжнародному напрямку й усе ще мала ту приємну, трохи сором'язливу гордість новачка, якого взяли до кращої бригади. Вона навіть форму перед кожним рейсом прасувала ретельніше, ніж раніше.

Сьогодні, щоправда, сорочка вже встигла зім'ятися.

Вона розгладила долонею тканину на животі.

Зателефонувала матері.

— Я вже в поїзді. Усе гаразд.

— То чого не брала?

— Була посадка.

— Я ж бачила, що у вас тривога. Думала, може, поїзд не пустили.

— Затримали трохи. Уже все нормально.

Мати хотіла ще щось сказати, але за її спиною заговорив батько. Схоже, знову про хвіртку, яку він лагодив від самого ранку.