Епілог

​Рік потому...

​Шум хвиль м’яко розбивався об берег, змішуючись із ароматом троянд, якими була прикрашена арка. Я стояла перед дзеркалом у невеликому будиночку біля моря, розглядаючи своє відображення. Білосніжна сукня спадала легкою хвилею, а на пальці виблискувала та сама каблучка, яка змінила все.

​— Ти готова, доню? — у дверях з'явився батько. Він виглядав чудово: підтягнутий, у костюмі, з вогником життя в очах. Його завод знову процвітав, але тепер це був партнерський бізнес із корпорацією Воронцова.

— Готова, тату.

​Ми вийшли на терасу. Гості підвелися, але я бачила лише одного чоловіка. Адріан стояв біля вівтаря, і коли він побачив мене, його обличчя осяяла така посмішка, яку раніше бачили лише ми з Софією. Софійка, у сукні, схожій на мою, серйозно йшла попереду, розкидаючи пелюстки квітів.

​Коли тато передав мою руку Адріану, я відчула, як по шкірі пробігли іскри.

— Ти неймовірна, — прошепотів він, стискаючи мої пальці.

— А ти — мій законний чоловік, — усміхнулася я.

​Обмін обітницями пройшов як у тумані щастя. Коли священик оголосив нас чоловіком і дружиною, Адріан підхопив мене на руки і закрутив під радісні вигуки друзів та рідних. Навіть Ігор Михайлович змахнув скупу сльозу, аплодуючи нам.

​Вечірнє сонце сідало в океан, фарбуючи небо в рожеві та золоті кольори. Ми сиділи трохи осторонь від галасливого святкування, насолоджуючись моментом тиші. Софія гралася на піску неподалік, будуючи черговий замок.

​— Знаєш, — промовив я, притягуючи Алісу до себе, — рік тому я думав, що мій пентхаус — це ідеальне місце. Але тепер я розумію, що дім — це не стіни. Дім — це там, де ти і Софія.

​— А я маю для тебе подарунок, — Аліса раптом стала серйозною, а її очі загадково заблищали. — Я не хотіла казати до весілля, щоб не хвилювати тебе.

— Подарунок? Який?

​Вона дістала з маленької сумочки невеликий конверт і простягнула мені. Я відкрив його, очікуючи побачити листівку, але там був знімок УЗД. Маленька цятка, яка означала новий цілий всесвіт.

​Я застиг. Моє серце, яке колись було зроблено з «криги», зараз просто розривалося від любові.

— Ти... ти серйозно? — я подивився на неї, відчуваючи, як очі стають вологими. — У нас буде дитина?

— У Софійки буде братик або сестричка, — засміялася Аліса, витираючи мою сльозу. — Ти радий?

​Замість відповіді я підняв її на руки і почав цілувати, не звертаючи уваги на гостей, які почали аплодувати, зрозумівши, що сталося щось особливе.

​Ми стояли на березі, дивлячись у майбутнє. Вікторія залишилася в минулому — її махінації коштували їй репутації та свободи, і вона більше ніколи не турбувала наш спокій. Савченко відбував покарання. А ми... ми будували свій світ.

​Я прийшла в цей дім, щоб зруйнувати людину, а знайшла того, хто врятував мене. Колишня «нянька» стала господинею серця мільярдера, а маленька дівчинка нарешті отримала сім’ю, про яку мріяла.

​— Я кохаю тебе, Адріане Воронцов, — прошепотіла я в тишу вечора.

— А я кохаю тебе, Алісо Воронцова. Назавжди.

​Над океаном зійшли перші зірки, і я знала: наша історія тільки починається. Але тепер це була історія не про війну, а про нескінченне кохання.

​Кінець.