Розділ 14 . Обітниця під зорями

​Вечір після пресконференції був дивно тихим. Шум камер і вигуки журналістів залишилися там, за важкими дверима залу, а тут, у пентхаусі, панував аромат домашньої вечері та спокою.

​Ми зібралися невеликим колом: мій батько, який уже впевнено тримався на ногах, Ігор Михайлович, який скромно посміхався у свої вуса, і Софійка, яка не відходила від дідуся ні на крок. Це було схоже на справжню родину. Те, про що я мріяла довгі три роки, дивлячись на старі фотографії.

​— Аню, ти знаєш... — тато взяв мене за руку, — я думав, що втратив усе. Але дивлячись на тебе зараз, я розумію, що головний скарб я зберіг. Ти не зламалася. Ти виявилася сильнішою за мене.

​Я подивилася на Адріана. Він стояв біля вікна, спостерігаючи за нами з ледь помітною усмішкою. У його очах більше не було того холодного розрахунку, який я побачила під час нашої першої зустрічі. Там було щось набагато глибше — тиха гордість і... ніжність.

​Коли гості розійшлися, а Софія, втомлена емоціями дня, нарешті заснула у своїй кімнаті, я покликав Алісу на терасу. Нічне місто розстилалося перед нами, як величезне море вогнів, але я дивився лише на неї.

​На Алісі була проста шовкова сукня, а вітер граво з її волоссям. Вона виглядала такою спокійною, такою... моєю.

​— Алісо, підійди ближче, — попросив я, відчуваючи, як серце, що бачило сотні жорстких переговорів, зараз зрадницьки калатає в грудях.

— Що сталося, Адріане? Ти весь вечір якийсь загадковий.

​Я взяв її за руки.

— Три роки я жив у броні. Я думав, що успіх — це цифри в банку і контроль над усім світом. А потім з'явилася ти. Ти прийшла як мій ворог, але стала моїм порятунком. Ти навчила мене, що справжня влада — це не примушувати людей боятися, а давати їм привід любити.

​Я повільно опустився на одне коліно. Я бачив, як її очі наповнилися сльозами, а рука мимоволі злетіла до губ.

— Я не хочу бути твоїм босом. І я не хочу, щоб ти була моєю підлеглою чи просто нянькою для моєї доньки. Я хочу, щоб ти була моїм життям. Моїм світом. Моєю дружиною.

​Я дістав коробочку з каблучкою. Діамант виблискував під світлом зірок, але він був нічим порівняно з вогнем у її очах.

— Алісо Демидова, ти вийдеш за мене?

​Світ навколо на мить зупинився. Я не чула шуму машин внизу, не відчувала холодного вітру. Був тільки він — чоловік, якого я колись збиралася знищити, і який натомість подарував мені цілий всесвіт.

​— Так, — мій голос був ледь чутним від хвилювання, але впевненим. — Тисячу разів «так», Адріане.

​Він одягнув каблучку на мій палець і підвівся, миттєво притягуючи мене до себе. Його поцілунок був сповнений обіцянок, які ми обидва збиралися виконувати все життя. Більше не було таємниць, не було боргів минулого. Було тільки «ми».

​— Тато казав, що ти зробив йому найкращий подарунок, — прошепотіла я йому в губи.

— Найкращий подарунок він зробив мені сам, — відповів Адріан, притискаючи мене ще міцніше. — Він виховав тебе такою, що я не зміг встояти.

​Ми стояли над містом, двоє людей, чия війна закінчилася найкращим миром у світі. Але ми ще не знали, що за місяць на нас чекає ще одна новина, яка зробить Софійку найщасливішою сестрою у світі...